Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 27 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Поміж ворогами

Переглядів: 25518
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Одже ж я рада, що поїхала в млин. Яка картина! — тихо обізвалась Ватя до Леоніда Семеновича.

— А справді картина тут вийшла оригінальна і не без естетики. Мені здається, що це ми зайшли в якісь давні римські катакомби й несподівано натрапили на якусь дуже давню службу божу, — обізвався Леонід Семенович.

— А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи балеті. Так і жду, що оті діти на хорах — то якийсь оригінальний хор, котрий заспіває, от-от десь заграє отам за колесами або за ківшами потайний оркестр... — шепотіла Ватя.

— А якби то заспівали в опері оті майстри, що стоять окроми, кругом стола з свічками, або отой старий високий майстер, що стоїть спереду... неначе якийсь іспанський тореадор?.. От зарів би басом, незгірше справжнього тореадора! — шепотів Леонід Семенович.

Ватя зирнула на старого майстра й трохи не зареготалась на ввесь млин. Вона мусила затулить долонею рота, щоб не приснуть од сміху.

— Ну, цей тореадор вже надто старий для своєї ролі. Наш дяк більше б годився для тієї ролі тореадора, — говорила Ватя.

— О, цей утнув би до гапликів! нема що й казати, — промовив Леонід Семенович.

— Але що там не говоріть, а це картина дуже гарна. Я розумію її естетичність і дуже рада, що приїхала до цього млина, — говорила Ватя.

— Який оригінальний світ переливається скрізь! — додав Леонід Семенович.

А світ і справді переливався по млині дуже ефектний. Через одчинені двері лився знадвірний ясний, гарячий, соняшний світ, розходився по млині, ширшав, падав по купі молодиць коло порога й неначе тонув десь в купі плечей та голов, квітчастих хусток на головах та білих сорочок. Ясний одлиск сковзався по лицях, по щоках молодиць, по чорнявих загорілих дідах та чоловіках, на котрих збоку сягав блідий одлиск од маленького віконця. А там далі в темних закутках блищали по стінах свічечки; діти на мішках мріли в сутінку, неначе намальовані на темному фоні картини в непорушній, неначе застиглій позі. Рядок дітей мрів вгорі коло ківшів, освічений знизу тихим синюватим одлиском. Золотий хрест на ризах на плечах горів і блищав так яро, неначе серед темряви на його впав промінь сонця.

Недовга церемонія скінчилася швидко. О. Артемій взяв хрест та кропило й покропив ним млин на чотири кутки. Люде заворушились і сунулись цілувать хрест.

— Вода полилась через греблю! — хтось загомонів з дверей.

— Вода пішла через греблю! Пускайте мерщій млин! — пішло по млині.

— Батюшко, кропіть мерщій лотоки та колеса! — заговорив дід Яків.

О. Артемій вхопив хрест та кропило й швиденько вийшов з млина. Дід Яків вхопив за вушка кропильницю й насилу наздогнав батюшку. Усі рушили з млина, діти неначе посипались з гори од ківшів по сходах. В млині піднявся гомін. Вода й справді вже затопила половину греблі, поняла зелену смугу дерну і просисалась в глиняну смугу. Саме серед греблі вода полилась через край, впала на плисковатий камінь нижче греблі й бризкала фонтаном навкруги каміння.

— Вода вже заливає Мартенків огород; от-от дійде до грядок картоплі! — крикнув один чоловік.

І справді, з Росі вода вже полилася в течію, коло котрої варили обід. Ще година, і горшки стояли б у воді, а печене порося та кури попливли б за водою. Поза вербами в городах вже лисніло тихе ясне плесо, в котрому одбивалося зелене гілля. За Россю залиті рядки ліз ледве виглядали з води.

О. Артемій покропив лотоки та колеса. Заставки підняли. Вода шубовснула на колеса. Колеса закрутились. Млин загуркотів.

— От і оркестр до опери! — сказав Леонід Семенович до Ваті.

Зайві люде розійшлися; прохані на обід увійшли в млин. Майстри поставили на углах довгого стола товсті окоренки і на їх поклали дошки. Дід Яків попросив гостей сідати за столи на кладках. О. Артемій та пани сіли з одного краю стола; майстри та гості з селян посідали з другого краю. Ватя сіла попліч з писаршею, а коло Ваті примостився Леонід Семенович. Поруч з ним сів майстер. О. Артемій посадовив діда Якова та голову поруч з собою. Інші спільники не сідали за стіл і порядкували, ходячи кругом стола. Молодиці почали ставить тарілки, поклали ножі й виделки. Кругом стола на краях поклали довгі рушники для втирання губів та рук. Дід Яків накраяв скибок хліба цілу гору, а Марченки та молодиці розносили й розкладали кругом стола. Поставилипляшки з горілкою, з наливкою та з пивом.

Лесько налив чарку, взяв у руки й почав приказувать:

— Дай же боже, щоб мливо пішло нам на руку, а нам і вам, майстри, пошли, боже, щастя та здоров'я! А вам, батюшко, спасибі, що посвятили млина й не поцурались нашого хліба-солі.

Лесько випив і почастував батюшку. Батюшка встав, промовив маленьку промову й поздоровив хазяїнів з новим млином. Чарка пішла навкруги. Сусана Уласівна мусила випить півчарки, щоб хазяїни не зобідились. Подаючи чарку Ваті, Лесько засміявся.

— Мене обминайте, — сказала Ватя, — нехай за мене вип'є панич: панни не п'ють горілки; не так, як дівчата.

— А може, хоч трошечки пригубите: тут же все свої люде, чужих нема. Випийте хоч півчарочки! — прохав Лесько.

— Ще вп’юся та й буду п'яна. Ні, нехай вже вип'є за мене панич, — одмагалась Ватя.

— Як панич, то й панич! Я до того торгу й пішки, — сказав Леонід Семенович і, взявши чарку з Ватиних рук, випив до дна, ще й махнув чаркою вгору. Краплі впали на стіл.

— Це щоб на сльози не зоставалось! — сказав Леонід Семенович.

— Це добрий знак. Нащо ті сльози здалися людям, — обізвакся дід Яків.

Усі сиділи мовчки. Майстри й рота не роздявили. Розмовляли тільки о. Артемій та Лесько. Подали на закуску варену рибу, а після риби — борщ. Чарка знов пішла кругом стола. Усі повеселішали, стали сміливіші й розговорились. Майстри й селяни перестали церемониться й почали і собі розмовляти стиха. Усі говорили, щось розказували, і один одного не слухав, а провадив своє. Матушка тільки куштувала кожної страви й не їла. Ватя почувала, що в неї на радощах пропав апетит. Леонід Семенович був голодний і без церемонії уплітав борщ, аж за вухами лящало. Як подали печене порося, він навіть закотив рукави по-простацькій.

Ватя, глянувши на його, і собі розохотилась і почала вдавать з себе простеньку дівчину. Вона й собі позакачувала рукави, поклала на тарілку шматок поросятини з начинкою й заходилась їсти ніби з великою жадобою. Але вона прикидалась: апетит в неї зовсім пропав. Вона й забулась, що сидить в млині за одним столом з мужиками, з якимись майстрами. Оригінальність картини, гарна, ясна, весела година, розмова молодого панича — все це розважило її й розвеселило. Вона посвіжішала на виду од кохання.

— А ви на вакаціях таки добре поздоровшали, — обернулась Ватя до Леоніда Семеновича й глянула йому просто в вічі.

Леонід Семенович і справді поповнішав. Щоки стали наливаться. Гарне чоло з високими бровами, незагоріле й блискуче, біліло в сутіні. Леонід Семенович змужнів, вилюднів і неначе трохи підріс.

— Цілі вакації байдики б'ю без роботи. Хоч-не-хоч, то поздоровшаєш. От поїду до Києва, то доведеться занидіти, схуднуть та змарніть од роботи, — сказав Леонід Семенович.

— Ви щасливі, що в вас є робота, та ще й наукова. А я й працювала б коло науки, та горенько, що дівочих курсів нема, — сказала Ватя.

Це вона сказала так собі: вона не дуже любила науку; і хоч би ті курси й були, вона б на їх не пішла.

— То можна й дома завести курси, коли ви любите науку, — сказав Леонід Семенович.

— На який спосіб? — спитала Ватя.

— Накупіть книжок, та більше наукових, та й вчіть їх потрошку, помаленьку. Але, сказати по правді, і нам не дуже подобається прилягать коло науки. Вже аж надто її багато в нас. Я б любив науку, якби її було вдвоє менше. Чи то мало в нас таких, що працюють коло науки ради шматка хліба, а не для науки. Як подобається вам цей обід, ця обстава? — спитав Леонід Семенович.

— Сказати по правді, я вперше оце обідаю, сидячи на лаві з простими людьми... Мені це здається дуже оригінальним і через те мені подобається. Мені все здається, що я сиджу в опері, що це грають на сцені якісь ролі майстрів, мірошників. Он, дивіться, як у тих віконцях під помостом нанизу миготить прудка вода! Як воно виходе театрально. Справдешня декорація! Чисто сцена в театрі!

Леонід Семенович глянув проти себе. Під помостом і справді видно було через двоє віконець нанизу, призначених для валів, як вода прудко бігла, булькотіла, підскакувала, неначе одна хвилька доганяла другу, гралася, бігаючи навперейми та наввипередки.

— Ви, мабуть, любите театр? — спитав, в Ваті Леонід Семенович.

— Дуже люблю. Як тільки буваю в Києві, то з своїми знайомими доконешне хоч раз побуваю в театрі, — сказала Ватя й почала розмову про артистів та артисток.

«Одже ж йдеться до того, що й сестра моя, сільська писарша, ще заговорить за театр та за артистів», — подумав Леонід Семенович, уплітаючи поросятину.

Молодиці вештались, приймаючи з стола позамазувані тарілки та ставлячи на стіл чисті. Панас Марченко, рівний станом, чорнявий, довгобразий, з чорними очима, порядкував, ходив кругом стола, наливав в чарки горілки, в стакани пива. Розмова ставала все голосніша. Старий майстер, сидячи поруч з Леонідом Семеновичем, оповідав йому, де він ставив млини і як ставив; але Леонід Семенович сливе не слухав його. Дід Яків, випивши кільки чарок горілки, почервонів на виду. На йому була важка свита. Піт аж котився потьоками по його щоках, бо в млині стояла духота.

Після печені молодиці подали узвар. Ватя набрала собі в тарілку узвару і їла ніби з великим смаком; але це в неї виходило дуже роблено. Обід наближався до кінця. Усімбуло душно, усі аж умлівали од духоти. О. Артемій взяв чарку й підняв вгору.

— Дай же боже, щоб ваша спілка була помирлива й жила в згоді та в мирі, не так, як та, що держить старий млин, — промовив о. Артемій.

Усі засміялись. Усі знали, яка колотнеча, яке змагання коїлося між спільниками старого млина, котрі тільки те й робили, що змагались та позивались.

— Ні, в нас цього не буде! Ми люде мирні, — обізвався Лесько.

— Дай боже! — сказав писар. — То й нам в волості буде менше роботи..

О. Артемій встав з-за стола й подякував хазяїнам. Усі заворушились і встали. Ватя й Леонід Семенович і собі встали й вийшли з млина.

— Ходім подивімся на греблю! — сказав Леонід Семенович до Ваті. — Тут така духота, що й дихати трудно.

— Ходім проходимось, бо я дуже засиділась на цупких млинових кріслах, — сказала Ватя й засміялась,

Вони пішли по греблі, ступаючи з самого краєчку по сухій смузі глини та піску. Серед греблі вода пролизала рівчак, в рівчаку стояла вода. Леонід Семенович перескочив швидко через воду й подав Ваті руку. Вона вхопилась за його руку й легенько й собі перескочила. Обоє вони перебігли греблю й вибігли на пригорок, а потім вибігли на рівну луку. Лука слалася, як скатерть, понад берегом закрученої річки, а по другий бік річки стояли кручі та гори. Ватя й Леонід пішли по зелених луках, забувши, що о. Артемій та Сусана Уласівна ждали їх на ґанку млина. Луки повилися на низині. І панич, і панна пішли стежкою поза лозами й щезли з очей.

Ватя була надзвичайно рада, зоставшись на самоті з Леонідом Семеновичем. Вона почувала його гарячу міцну руку під своєю рукою і була ладна йти з ним далеко, була ладна гуляти хоч до вечора. Пробувши довго на селі й давно не бачивши паннів, Леонід Семенович був радий побалакать з Ватею й позалицятись до неї. Він розмовляв з великою охотою. Ваті здалося, що його розмова тепер була щиріша; в розмові виявилась більша прихильність до неї, ніж передніше. Вона так бажала почути од його слово любові, слово кохання... Час був такий сприяючий. Сонце наче сміялося радісно. Вода мліла в берегах синіми фарбами. Ваті хотілось говорити про кохання, про свої гарячі почування, говорить і впиватись тією солодкою розмовою без міри, без краю. Тиха на вдачу, непроворна й ніби байдужна, вона затаювала в своєму серці палкі почування, затаювала серце гаряче, як було гаряче й пекуче те сонце, що обливало її вогнем на безвітрі.

— Який тут простір на цих рівних луках, між півкругами гір! Яке гарне місце! — говорив Леонід Семенович.

Ватя й не глянула на ті луки, неначе їх і не бачила. Вона тільки чула його голос, дзвінкий, аж трохи різкий, і мовчала.

— Казали ви, що вас нудьга бере на селі. Тепер і я, пробувши два місяці на селі, добре втямив, що ви казали правду. І мене вже нудьга бере, хоч і я зріс на селі, а мій панотець з простих селян. Як зустрінусь з просвіченим чоловіком, то в мене аж душа радіє. Одбився я од села... — говорив Леонід Семенович.

Ватя тепер тільки почала зважливо прислухаться й постерігать тяму в його розмові.

— І я не люблю села. Я по своій вдачі міська людина. В місті менше клопоту: нема там цього клопотливого сільського господарства, тих поганих полів, овець, свиней, курей, гусей, — сказала Ватя.

— Зате ж в місті коні добрі, хоч нема волів та овець, — сказав Леонід Семенович.
 
Наші Друзі: Новини Львова