Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Київські прохачі

Переглядів: 12938
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
— Та скажіть-бо, хто ви такі? Мені дуже цікаво знати, з яких ви, — чіплялась Мокрієвська.

— А хто ж я? Старчиха; та й годі! — знехотя обізвалась Галецька.

— Ой, ні-ні! Зроду-звіку не пойму віри. Ви, певно, з таких, як і я. Еге, так?

— Де там з таких? Де вже мені до вас! Я міщанка з Подола, Майбородиха на прізвище, — сказала Галецька, щоб одбрехатись од настирливої старчихи.

— От і вбрехались по самісіньку шию, — сказала Мокрієвська й зареготалась так весело, що одляски, певно, дійшли аж до Лаври. — Я Майбородиху знаю, бо вона ще недавнечко тинялась отут-таки з торбами, а це вже десь зслизла: певно, померла. Ви з таких, як і я. По очах та по виду ще коло Печер я дізналась, що ви не з простих прохачок. Ви людина освічена. Це зараз запримітиш навіть під отим латаним дрантям, що ви поначіплювали на себе. Ну, це звичайна наша ліврея на цей час. Але хто то під цією прохацькою лівреєю приховується? Ми оце в машкараді. Хто ти, гарна машкаро? — спитаю я.

— Хто ж приховується? Старчиха нужденна та безприхильна.

— Не брешіть-бо! Мені не піддурите. Я бувала в бувальцях, і людина аж по шию досвідна. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся, кажуть у приказці. Та кажіть вже по щирості! Еге, ви промантачили своє добро так, як і я, та й пішли в старці?

— Невже ви прогайнували все своє добро? — спитала здива Галецька.

— Атож! Мій батько був заможний дідич з-за Дніпра. Він був покладний і запопадний чоловік, але був крутий на вдачу, нехай вже його бог суде на тім світі. Присилував він мене подавати рушники за нашого сусіду. А сусіда був дуже багатий, але поганий, кирпатий та вже й пристаркуватий. Я подумала та й спротивилась, і одкинулась од того одоробала. Батько трохи мене не загриз. А я саме тоді покохала та ще й не одного, а двох разом... бо були, лихо їх матері, обидва гарні, як намальовані. Настоятелі на маєтність були, само по-собі, мої брати, але й мені перепав-таки добрий клапоть землі. Брати мої були добрі й не скривдили мене. Довго після того мене ніхто не сватав, бо я була хоч і гарна, але зроду вже вдалась вітрогонка та шелихвістка. Принаймні такий поговір пішов за мене скрізь по всій околиці. Сиділа я на селі, дівувала та світом нудила. Вже мені стукнуло двадцять ще й шість! А паничі й залицялись до мене, але не сватали. Я трохи не пропала з нудьги, взяла та спродала свою маєтність братам, а сама з грішми хутчій навтікача та й приїхала в Київ. Найняла собі гарне житло та й почала жити та гуляти по своїй повній волі, без упину, без поради. До мене налинуло паничів, як тієї галичі. Бенкетуємо напропали, співаємо, граємо в карти, п'ємо на всі застави. Розкошую я, ніби в раю. Спіткнулась я на тій стежці, та й дитинча тоді знайшлось в мене. Але воно, хвалити бога, незабаром вмерло: певно, догадалось, що бог дав йому навісну матір. Так я жила років з десяток, вбиралась, як лялька, пурхала, літала, неначе пташка. І не зогляділась, де ті гроші подівались. Так і розтали, неначе сніг на теплому вітрі. Я зирк в банк! аж там тільки недогарки та недоїдки... Тоді я давай пити з горя, бо розпилась з кавалерами напропали ще передніше. Моя тітка довідалась про все. Вона тоді жила в Києві й мала свій невеличкий дерев'яний домок. Як я прогайнувала все до решти, вона взяла мене до себе. Я мала в неї причалище, але мене все тягло до гульні та веселощів, до горілки та вина. Я було як дремену потай од тітки та як нап'юся тишком та нишком десь в куточку, то ледве додому втраплю. Терпіла та терпіла моя тітка, а далі і в неї терпець увірвавсь. Накрила вона мене мокрим рядном: передніше напучувала, лаяла, а далі й прогнала мене п'яну з хати. Тоді вже стало мені непереливки: наділа я дранку, почіпляла на плечі торби та й стала в галереї коло Печер рядочком з старцями. Треба ж чимсь живитись, бо й черв'як поживку шукає. Сільські прочани, оті бабусі та молодиці, та діди, оті «милостиві добродії та божі трудовники», як приказують у жебранні старці, спасли мене од голодної смерті. Наскидають мені в торбу хліба та бубликів, а в жменю шажків, а я тим оплачу свою злиденну найняту кімнатку, ще й нап'юсь донесхочу. Та якось так і досі живу й тиняюсь по світі. Ондечки й шинк вже одчинений. Ходім, серце, до шинку та вип'ємо по чарці після нашої злиденної праці, бо я так оце напрацювалась, аж ноги судомить в колінках.

— Де вже мені пити! В мене нема грошей на поживок, не то що, — обізвалась Галецька. зачудована тим оповіданням.

— Та не тайтесь-бо! Я по ваших очах одразу дізналась, що ви з таківських, як і я... Еге, з паничами прогула ваша молодість, як весняна буря, а тепер торба та шинк...

— І що ви ото верзете! Я удова, я збідніла й зубожіла після смерті мого чоловіка.

— Ет! Меле кат зна що! Та признавайтесь та ходім оце до шинку, та як хлиснемо, то нам знов серце заспіває пісні, і ніби вернуться знов наші літа молоді, наш рай. Як нап'юся, то про все лихо забуду, неначе я вдруге на світ народжусь. Я тоді знов весела й щаслива, ладна співати й танцювать, і обніматись, і цілуватись. Он там в шинку мій зелений рай. Та признавайтесь-бо, що й ви з таківських, як і я! Ходімо мерщій в той рай! Вдвох мені буде веселіше, ніж самій. Знаєте, як співають на селі:

Ой поїхав мій миленький та у поле — в степ,
А я свою куделицю та об землю геп!
Лежить моя куделиця та й надулася.
А я пішла до корчомки та й напилася.

Мокрієвська вхопила за руку Галецьку й силою поцуприкувала на сходи до шинку. Галецька опиналась, насилу випручалась і оступилась з східців на вулицю.

— Ще й комизиться! Ще й опинається! А певно, з паничами прогуляла молодий панянський вік, як і я, грішна. Та нубо, ходім та трохи побалакаємо, згадаємо минувшину, певно, ласеньку... та рясненьку й романами, й чорними бровами, й пишними вусами...

— Ну та й причепилась якась причепа! Ну та й нахаба! Не доведи, мати божа, до гріха! — тихо шепотіла наче сама до себе Галецька.

— Причепилась спокусниця до спокусниці. Еге, так? Одна одну спокушає.

— Авжеж пак! Я тепер рада шматкові хліба, не то що, а ви все своєї пісні затягаєте. Ви помиляєтесь.

— Авжеж пак! Не на дурну наскочили. Не з такими ви очима, щоб мене піддурити. Дуріть вже кого дурнішого од мене. Певно, й в вас піснею молодість промайнула, як і в мене, і ви незчулись, як опинились з торбами, як не вчулась і я. Завів мене дурний розум от сюди, як і вас.

— Чи дурний же розум? Може, щось інше? Може, якась пригода, така, як моя, а може, лиха доля. Ви ж, як я бачу, людина з добрим розумом, — сказала Галецька.

— Та не взяв мене кат! Розуму мені не позичати в людей. Завела мене сюди моя навіжена весела вдача, занапастив мене потяг до краси, запагубили мій вік танці та пісні, та чорні брови. От що! Я родилась людиною, а на вдачу вдалась, певно, пташкою, бо все любила пісні! Мені ще змалку ввиджувалось, що людині задля того бог і дав живоття, щоб співати й танцювать. Було колись сиджу в опері та аж умліваю од тих дивних пісень. А як я любила ті чорні брови та карі очі, та шовкові вуса! Було ззамолоду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які брови! Я б оддала половину віку свого за їх! Залюбки оддала б усе своє живоття за їх! Оті ж пишні брови та чорні очі й занапастили моє життя. Як я вже промарнувала свою маєтність, прогайнувала до решти свої гроші, ті очі та брови зрадили мене: їх неначе вітром розвіяло, пилом розсіяло. Мене усі знайомі одцурались, перестали мене одвідувати, всі покинули мене... А кохання, а пісня не замерла в мені й досі. І досі мене мане якийсь зелений та пахучий рай. І досі іде луною пісня в моєму серці. І я знайшла свій рай он тамечки!

Мокрієвська тикнула рукою на шинк і одразу заплакала. Але вона як швидко заплакала, так само одразу й перестала плакати, і втерла сльози замазаною долонею.

— Ходїм-бо, серце, в шинк та хоч посидимо трошки та побалакаємо. Я, господи, як люблю з кимсь побалакати. Теперечки, як я збилась з пуття, моя хазяйка аж замикає свої покоїки од мене, щоб я часом не вшелепалась до неї, щоб набалакаться хоч з нею. Дражне мене в вічі торохтійкою й запирається од мене. Нема мені з ким поговорити й розважить себе. Піду до того доброго старчика з підв'язаними вухами, то й він чогось вже ніби нехтує мною, а його дочка, вже доросла панна, гімназистка, просто-таки глузує з мене й з батька, бо вже скінчила гімназію.

Галецька слухала, і їй чогось здалося, що Мокрієвська трохи божевільна й верзе якусь нісенітницю.

— Ой, ссе мене за серце, неначе там десь вп'ялась гадюка. Ходім-бо та вип'ємо, та трошки побалакаємо, моє серденько, моя ластівочко! Не цурайтесь мене хоч ви, бо ми ж одним миром мазані: я п'яниця, й ви теж, певно, п'яниця.

— Мені й шкода вас, але про шинк шкода й говорити! Зроду-звіку не тинялась я по шинках і швидше ладна вмерти, ніж переступлю поріг в той ваш рай, — сказала Галецька.

— Ой, переступите той поріг! Ой, потягне й вас у те пекло, чи то пак у той мій рай, ще й незабаром! Ой, не зарікайтесь!

— Не бійтесь, не потягне. Я радніша втопитись, ніж пити по шинках. В мене часом цілими днями й рісочки в роті не бува. Ледве животію, — сказала Галецька й попрямувала вулицею додому.

Мокрієвська вхопила її за руку, неначе обценьками, й не пускала.

— Та ви, як я бачу, ще зовсім недосвідна людина. Як сяду я от там на лавці в шинку та смикну з півкварти, то в мене зараз неначе душа заграє й заспіває. Мені тоді невтямки, де я й хто я, і що діється зо мною: неначе стеля піднімається, й стіни розступаються перед моїми очима. Я тоді бачу не паскудні полиці та мисники а пляшками, а якісь ложі ввижаються мені в опері, поволочені й поцяцьковані! Хтось там в шинку мугикає пісні, а я неначе чую чудові арії, котрі ладна б слухати день і ніч. A той веселий гомін кругом мене веселить мене, наче гомін веселого балу. Я почуваю себе тоді в якомусь раю, неначе я гуляю десь у квітниках та гарних садках, наче лечу в якомусь просторі, лину на крилах понад лугами, понад гаями. Мріє передо мною щось дивне, якась невимовна пишнота, якісь прозорі, ніби казкові картини. Світ стає мені милий. Миготять чиїсь пекучі очі, мріють шовкові вуса. Ож ходім, серце, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхопила Галецьку за стан, неначе взяла на оберемок, і міцними руками потягла в шинок просто в одчинені двері. Галецька опиналась і почала випручуватись. Мокрієвська не пускала й цуприкувала її обома руками. Бідна удова вхопилась руками за одвірок і обперлась ногами об поріг. Навісна Мокрієвська почала реготатись, наче вона гралась в якоїсь смішної іграшки, в хрещика або в піжмурки.

— Та ну-бо, святителької годі пручатись та приставлятись! Ще й пиндючиться! Отут наше місце! — говорила й пхала її навісна Мокрієвська, і реготалась.

Десь на вулиці взявсь поліціант, неначе з землі виріс. Він углядів, що старчихи зчепились на порозі та войдуються, і йому здалось, що вони завелись і почали бійку. Він бігцем побіг до шинку. Галецька вгляділа його і рвонулась з усієї сили, скинула торбу з Мокрієвської. Бублики з торби пороснули по сходах. Галецька вирвалась і швидко пішла додому, навіть з переляку не озирнулась назад на шинк. В неї ноги трусились, їй привиджувалось, що поліцейський біжить навздогінці за нею, от-от наздожене її і вхопе, як шуліка курча. Вона через силу доплелась на Поділ до Майбородихи, бліда, аж синя, з синіми пружками попід очима.

— Чого це ви стали ніби аж тлінні? Аж очі вам позатягало? — спитала здивована Майбородиха.

— Ой, бодай вже не казать! Причепилась оце до мене якась причепа: якась прохачка Мокрієвська, а як її на ймення, я вже забула, бо загубила її ймення, як тікала от поліціанта, — сказала Галецька, здійнявши торбу та драну удяганку.

І Галецька розказала Майбородисі за всі свої пригоди та про лихих старців коло Печер, розказала й за причепливу Мокрієвську та за її неймовірне оповідання.

— Знаю, знаю, серце, й ту ледащицю Мокрієвську, й тих нахабних дідуганів, і того доброго старчика з блідим обличчям. Наштовхали й мені боки оті бузувіри та п'янюги. Один з тих п'янюг препогана людина! Лайливий та заводіяка, ще й на руку охват має, бо раз вкрав в мене торбу, ще хвалити ласку небесного, що була порожня. А Мокрієвська за себе казала вам правду. Вона не бреше. Я ще добре пам'ятаю, як вона було щодня катає по Хрещатику на вороних конях, убрана, як лялька, в шовк та оксамит, сама гарна, як намальована. Але вона посковзнулась: стала покриткою та як ступила на ту хистку кладку, то й не вдержалась: так і шубовснула в шум з головою. А потім розпилась, стала п'янюгою. Тітка їй дала притулок в себе. Але вона раз викрала ключі од шафи й видудлила дочиста з пляшок горілку. Тітка одцуралась од такої небоги, бо небога й справді-таки не шанувалась. Сама вона винна, що опинилась в прохачах з торбами на плечах. Є таких там коло Печер ціла метка.

Галецька сиділа на тапчані, неначе скам'яніла. В неї тіло обважніло, ноги й досі трусились, очі позападали, щоки позатягало. Вона втомилась і од ходні, і од страху. Майбородиха заметушилась, гукнула на Досифея, щоб зараз наставив самовар, розв'язала мотузок, повиймала з торби бублики, пиріжки та окрайці паляниць.

— От і послав вам бог поживок! От і буде нам чим живитись якийсь час. Ворон годував пророка Ілію, а нас харчують добрі прочани, — приказувала Майбородиха.

— Ой, не доведи, господи, усякого хрещеного до того хліба. І цей хліб важкий, як і той, що запрацьований важкою працею, — обізвалась Галецька.

— Але хліб, запрацьований хоч би й кривавицею, все-таки не такий гіркий, — обізвалась Майбородиха. — Чи напросили ж хоч трохи грошей?

— От нате та полічіть, бо в мене голова заморочена: я вже нездатна й гаразд полічити. Памороки мені забила ота нахабна Мокрієвська.

Майбородиха полічила шаги й здоровецькі старі гривні й налічила більше карбованця.

— От і матимемо напоживок на якийсь час. А споживемо це, знов напросимо. Як бог дасть, то й в вікно подасть. Зараз побіжу, куплю сахарцю та чайку та напою вас чаєм, то ви й одійдете од того переляку, — сказала Майбородиха.

Вона напнула на голову хустку, швиденько пішла й принесла з крамнички чай та сахар. Досифей поставив на стіл самовар. Майбородиха поралась коло самовара й усе розпитувала за прохачів та прохачок, за Мокрієвську та розказувала за всякі свої пригоди в старцюванні.

— Ви, серце, не дивуйтесь отій пришелепуватій Мокрієвській. Завела її під монастир лиха доля, не тільки дурний розум. Були пригоди і в її житті. Підвели її під монастир і батько, й усякі прудивуси-гультіпаки, що об'їдали та обпивали її, а потім і покинули. Є між тими прохачами й такі безталанні удови, як оце ви. Є там і купчихи, і дячихи, і сільські матушки-удови: є усякові. Була ще з'явилась під Лаврою одна проява, якась, кажуть, дуже вчена. Щось воно було молоде й непогане з лиця. Кажуть, що той панич був з бідної сім'ї, але скінчив науки в університеті, скрізь напитував місця, нігде не напитав, та й почав з горя пити. Попропивав усе до решти, що мав, та й пішов з торбами шукати хліба в Лаврі. Поперечитував та повиучував житія усіх печорських святих, та було стане коло Печер на приході та й каже, що водитиме людей по Печерах і розказуватиме коло кожних мощей, який то був святий, і де він вік звікував, і як присвятивсь. Ото було намове собі душ з тридцять або й сорок та й воде по Печерах, та й розказує за кожного святого коло кожної домовини. За цю послугу він і небагато брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось випадком натрапила на його та й пішла з гуртком в Печері. Та ото од його й довідалась багато дечого про усіх святих. Він з того довгенько й жив собі, доки не довідавсь намісник та навіщось заборонив йому водити людей по Печерах. Але він, кажуть, вже тоді напитав собі якусь службу в кадетському корпусі. А отой добрий старчик, що ви бачили, й справді має домок, ще й чималий, і, здається, приставив до домка ще й другий дерев'яний за вижебрані гроші. Мокрієвська не брехала, коли казала, що в його дочка вчилась у гімназії.

Галецька слухала ці оповідання, неначе якісь цікаві казки, що їй колись розказувала сільська баба, її нянька.

Майбородиха прибирала з стола, а Галецька сиділа бліда та смутна, неначе громом пришиблена.

— А що? Чи вже надудлились того чаю? бо оце й мені забажалось чайку. Петрівка — голодівка. Що не попоїм, то зараз-таки знов їсти хочеться. Так би й ходив та їв з ранку до вечора. Ого-го! скільки в вас бубликів! неначе десь на шляху старця розбили! Дайте ж і мені з десяток, бо я голодний, як вовк! — сказав Клопотовський, вступивши в хату.

— Беріть, серце, хоч усі, бо це я справді таки розбила не старця, а старчиху: цебто саму себе, — сказала Галецька.

— Вже чи розбили, чи ні, мені за це байдуже. Великий вам спасибі, що розбили чи себе, чи когось іншого. От і я трохи поживлюсь цим добром, — сказав Клопотовський, забираючи самовар і напихаючи кишеню бубликами.

— Чи ви пак знаєте, що сьогодні трапилось зо мною після служби божої? — сказав Клопотовський, обернувшись в дверях.

— А що там таке тобі трапилось? Чи гарне, чи погане? — спитала Майбородиха.

— От і не скажу! Нехай кортить! — сказав Клопотовський і якось солоденько осміхнувся.

— Та кажи-бо, коли вже почав! — обізвалась Майбородиха вже з цікавістю.

— Ба не скажу! А трапилось щось дуже, дуже гарне, та не скажу! — сказав Досифей, і його виразні губи розтяглись, і білі зуби вищирились, неначе вилізли наверх а-під тонких губів.

— Та кажи-бо! не дражнись! Певно, якась дурість трапилась.

— Ого! гарна дурість! Коли б пак вам така дурість, то ви б аж облизались! Як виходили з церкви усі титареві дочки, то найменша титарівна моргнула на мене, та ще аж двічі! От що трапилось!

 
Наші Друзі: Новини Львова