Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Київські прохачі

Переглядів: 12940
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Стара Майбородиха потюпала на вулицю й закликала звощика. Повиносили в'язки й поскладали на візок. Галецька налапала в кишені капшучок, витягла його й знайшла трохи грошей.

— Нате ж вам оці гроші в подяку за те, що ви мені дали притулок. Це я хоч цими малими грішми заплачу вам за житло.

— Борони боже! Щоб я з вас брала гроші за квартиру? Не була б я людина, щоб іще брала з вас, з сироти, плату. Я й сама притулилась, дякуючи ласці добрих людей. Зроду-звіку не візьму з вас плати! Я таки й зроду не мала жадоби до грошей. Адже ж і мене часом харчували добрі люди за спасибі, — говорила Майбородиха на прощанні.

Галецька розпрощалась і на розставанні просила Майбородиху доконечно одвідувати її на новому місці й обернутись до неї з поміччю, коли б часом сталась якась пригода в її житті.

Тим часом один незначний випадок дуже стривожив старого Кміту. Літостанський все заходив до його в гості сливе щотижня. Але восени він не приходив тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літостанський не вчащає вже до мене? — думав Кміта. — Може, десь набачив собі якусь панну, кращу од моєї Улясі. Він хлопець молодий, а молоде серце змінливе й зрадливе. Може, десь знайшов собі уподобнішу панянку, ніж моя доня, і вподобав її... Шкода буде, як Уляся втрате такого гарного жениха. А я ж через його мусив кинуть торби! Напишу до його лист і просто-таки спитаю, чи він має на думці сватать мою Улясю, чи ні, щоб часом ще не довелось шкодувать за торбами», — подумав старий і зараз скомпонував листа.

«Кращого за вас жениха для моєї доні я не знайду та й не бажаю. Коли маєте на думці сватать мою Улясю, то не дляйтесь і не гайтесь, щоб часом хтось інший не навис їй на очі. Я вже давно постерігаю, що ви їй припали до вподоби. Вам, і тільки одному вам, як доброму на вдачу й статковитому чоловікові, я одписав би своє житло після моєї смерті, ще й на ваше ймення дав би вам перед вінцем банкову розписку на дві тисячі карбованців. Прошу найласкавіше незабаром дати мені одповідь».

Другого дня надвечорі прибіг Літостанський. Старого не було вдома. Літостанський показав Улясі листа й прочитав. Улясі стало сором, що батько ніби набивається нею Літостанському. Але вона потім зареготалась. Зареготавсь і Літостанський, що кмітливий батько не все таки прикмітив.

В світлицю згодом вступив старий.

— Тату! ви опізнились. В нас з Лукою Антоновичем вже давненько скінчена справа, а ви з листом «Нате, — мовляв, — й мій глек на капусту!»

— То це ти й мене перехитрувала? Мене, старого, досвідного? — крикнув батько.

— Атож! — обізвавсь Літостанський, осміхаючись. — Я вже давненько думав засилать старостів до Улясі та просить в вас її руки. А от і ви з листом... та трішечки опізнились...

— Коли опізнивсь, то й добре. Як я бачу, щира любов перехитрує все і всіх на світі. Коли вже ви поєднались так, то мені тільки треба вдатись до батюшки, щоб годить вінчання. Коли так, то, боже, вас благослови! Справимо не бучне, а «хапане» весілля, та й коли ми вам до вподоби, то й зараз переходьте до нас жити. Годі вам тинятись по тих квартирах, — сказав Кміта.

Тільки що вони перебалакали за свою справу, в світлицю вступила Галецька, рада та весела, неначе вона знайшла десь або гроші, або свій талан. В неї очі аж сяли. Вона привіталась з усіма жвавенько, веселенько, наче попроворнішала.

— Що це за зміна сталась з вами! — одразу спитав Кміта. — Щось з вами трапилось і, певно, дуже гарне та приємне. Еге?

— А то ж чому так? — спитала Галецька дрібненьким, веселеньким голосом.

— В вас стали інші очі, інший погляд, либонь ви тепер не та давніша, передніша людина, — сказав Кміта. — Передніше колись ви були ніби темні на очі, а це одразу неначе взір вернувся до вас. Ви й посвіжішали на виду, й покращали. І обличчя в вас стало веселіше! Що це з вами сталось? Щось та є!

— Невже ж таки я була ніби невидюща, а це сьогодні десь познаходила на шляху загублені очі? — сказала Галецька і веселенько засміялась.

— Невже ви вмієте й сміяться? — крикнула з дива Уляся.

— Атож! Правда, що вже була забулась сміятись, а це знов вчусь та пригадую потроху, — говорила веселенько Галецька. — То, серце, як лиха година притисне, то людина забуде і сміятись, і радіть.

— А мені все здавалось, що ви зроду не сміялись та й не вмієте сміятись, — говорила Уляся. — Мені оце так чудно стало, як було б чудно, якби засміялась і заговорила ота панна з котиком, що ондечки намальована на картині.

— То я, певно, з тієї причини повеселішала, що вже таки напитала собі місце за помічницю начальниці в богадільні. Отець Онуфрій, спасибі, пороги пооббивав, рипаючись та тупцяючи за мене. Вже я перебралась туди й живу там тижнів зо два. Маю свою опрічню гарненьку та світлу кімнатку ще й обід, — говорила Галецька.

— То це вже ви лихом об землю? Поздоровляю ж вас в щирим серцем та дорогою душею, — сказав Кміта.

— Поздоровляю й вас! — гукнула Уляся й собі на радощах і поцілувала Галецьку. — Сідайте ж та будьте в нас гостею.

— Щоб старости сідали, чи що, як кажуть на селі, — сказала Галецька.

— Та вони вже й сіли оце таки зараз, в цей час.

А вас прошу бути в моєї Улясі за посажену матір. От що!— промовив Кміта.

— Невже цьому правда? Коли так, то поздоровляю й я вас з щастям. Я рада материнувать в сироти, хоч ще зроду ні в кого не материнувала, — сказала Галецька.

Через вузенькі сінечки Мокрієвська духом почула в своїй квартирі, що в кімнатах в господаря трапилось щось незвичайне. До її вуха долітав якийсь веселий клекіт та регіт, неначе десь з-над стелі або з-під землі. Вона зацікавилась, причепурилась і шугнула прожогом з своєї кімнатки до хазяїна.

«Або п'ють, або лаються, або здорово жартують та реготять чогось. Щось та є! Якийсь цікавий випадок», — миготіло в Мокрієвської в думці, як вона приступила до дверей, звідкіль аж гув клекіт та розмова, неначе окріп клекотів в казані.

Перейшовши на квартиру до Кміти, вона схаменулась: здержувала свої норови та звички й ради Літостанського та Улясі сливе три тижні поспіль не швендяла по шинках і в руки чарки не брала.

— Добридень вам! — сказала вона, сіпнувши за клямку й вскочивши прожогом в світлицю. — Що це в вас за радощі, що аж в моїй хаті луна йде! З якої це причини? Щось трапилось? Еге? — спитала Мокрієвська.

— Справляємо заручини молодих. От що! — сказав Кміта. — А ви там сидите в своїй келії, як черничка, та й не гадаєте, що в нас на весілля закарлючилось. Просимо й вас на весілля... за світилку чи свашку.

— За світилку, — сказав Літостанський.

— Спасибі вам за честь, — промовила Мокрієвська й зирнула на Улясю прихильними ласкавими очима.

— Чого це ви, Ольго Семенівно, так пожвавішали та посвіжішали, що якби я вас стріла десь на вулиці, то й не впізнала б? — спитала Мокрієвська.

— Мабуть, з тієї причини, що я оце напитала-таки собі місце в богадільні й вже живу собі там тихо та свій хліб жую, — сказала Галецька.

— От треба б і собі будлі-де напитувать такого місця! Доки я буду тинятись без діла? Вже обридло та остогидло байдикувать, — сказала Мокрієвська. — Напитуйте там десь побіч себе й для мене місце.

— Добре. Як трапиться в нас яке місце, то я подам вам звістку, — сказала Галецька.

Через два тижні Кміта справив «хапане» весілля. Галецька материнувала й поблагословила Улясю до вінця. Як Уляся вийшла в світлицю вся в білому, з білим вінком на голові, пишна та гарна, неначе біла лелія, як стала вона поруч з Літостанським, в Мокрієвської несамохіть сльози покотились по щоках.

Після весілля Літостанський пішов в прийми до тестя: перейшов на життя в його дім. Кміта дав йому до рук банкову розписку на дві тисячі карбованців, але другу розписку, записану на своє ймення, зоставив у себе, щоб часом не довелось на старості літ дивитись дітям в руки, як довелось Галецькій.

Мокрієвська напитала собі місце в міському лазареті. Стала до роботи, оговталась, призвичаїлась до порядків і згодом за роботою почала забувать за свої передніші звички, що трохи не запагубили їй живоття.

Київ.
1901 року.

--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том сьомий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. cтор. 359-447.
Набір: Ярослава Пришедько
Електронне форматування: Юлія Косаренко

Оригінальний текст взято з бібліотеки КІУС:
www.utoronto.ca/elul

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова