Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 09 грудня 2019 року

Криве дзеркало украiнськоi мови

Переглядів: 9490
Додано: 23.01.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Руйнування украінськоі мови


I.

Лиха пригода для українського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник\" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киiвського наукового товариства\", як орган того товариства. Для народа на Украiні був заведяний журнал-газета „Село\", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украiнська хата\"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украiнського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украiні, ще й задумана з широким планом на користь украiнцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі видання для украінськоі мови й загалом для украiнського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка\", і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в украiнському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало\", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоi книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоi мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови українського народа і украiнських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні\" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украiнцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украiнцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву... А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік\", котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє\" й „Літературний Збірник\" та мого „Рибалку Панаса Крутя\"; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і признаки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украiнською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони\", це б то народню, а не наукову. Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай\" і постут\", „Заздрі боги\", „Швейцарська спілка\", „Про волю віри\", „Старі хартіі вольности\", та й инчі; „Мусульманство\" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах\" і Арифметика д. Комарова і т. д. написані научньою прехорошою украiнською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєi мови народню украiнську мову.

Само по собі як декотрі добродіi на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціi, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, видввши свої книжечки „Тяжким шляхом\" та „Три питання\", як протест проти попсованоi галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одновідає букві ѣ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву ѣ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву ѣ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієi нісенітниці не прийняв доброхіть ні один украiнський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натикають силу точок в своіх журналах в статтях наших украiнців, то вони, видаючи своi утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінськай й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито\". „А хто винен?—Невістка. Але ж йіі нема дома!—Он висить на жертці йіі плахта\", приказують в народні приказці. Галичани самі ж збиля мовну бучу на Украіні, завели колотнечу в сьогочасних наших пісьмеників, а проф. Грушевський з цієі причини ще й нам кидає докори, котрі він був повинен кинути галицьким пісьменикам. Яя сам проф. Грушевській почав в своі „Історії з старих (давніх) часів виправлять потроху свою попсовану мову, це б то почав класти за основу своєі мови — украiнську мову „баби Матрі\", а не щось стародавнє робляне й книжне в Галичині, тоді публіка почала читати цю книжечку, хоч рецензенти О. С. і В. Доманіцький і в ці книжці знаходили чимало хиб проти украінськоі мови, — і вони писали правду.

Ми не будемо робить тут вдруге своіх умовиводів, сказаних нами в передніші статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні\". Скажемо тільки, що в великоруських вчених, як от Пипін, Бєлінський, Добролюбов, Писарев, як я добре зумисне проаналізував йіх мову, скрізь покладяна, як грунт, мова „баби Акуліни\", це б то чисто великоруська, народня. В наукових вчених працях не великороссів, котрі пишуть великоруською мовою, вже примітна робляність, а часом і якась важка плутанина. Бо ці вчені користуються науковими працями німецьких вчених, написаних важкою мовою. Німці люблять завірчувать просту мисль в мудрі абстракціi та донгелецькі періоди. А хто ж скаже, що згадані вище украiнські праці проф. Драгоманова, проф. Кримського, д. Єфремова, д. Комарова, або й галичан Омеляна Огоновського й Олек. Барвінського не наукові?

Галицька книжня научня мова важка й нечиста через те, що вона склалася по синтактиці мови латинськоi або польськоi, бо книжня вчена польська мова складалась на зразець важкоi латинськоi, а не польськоi народньоі, легкоi й жвавоі мови, яку ми бачимо в польських белльлетрістів та поетів. Галицькі вчені ще й додали до неі, як складову частку, остачу староі киiвськоi мови XVIII віку, нагадуючу в москвофільських пісьмеників староі і новоi партіi мову Ломоносова. І вийшло щось таке важке, шо його ні однісінький украінець не зможе читати, як він ни силкувався б. Через те галичанам треба б класти за основу своєі книжньоі мови народню наддніпрянську украiнську мову, а не свою галицьку стару підмову, чи говірку, перехідну до польськоi мови з безліччю польських слів, як от кроки,—ступіні, карк—потилиця, помешканє—житло, на Волиню (на Волині) і т. д.

Проф. Грушевський кидає украінцям назря ще й другий неправдивий і кривдний докір за разуразні змагання про мову й правопис в теперішній час, ніби-то батьки теперішніх украінців глузували над буквою, (с кого й за що сьміялись? чи не с старовірів?!), а теперішні украінці встоюють тільки „за букву\" й змагаються за це... Ми вже недавнечко чули такий самий докір од одного з рецензентів моєі статті: „Сьогочасна часописна мова на Украіні\", що, мовляв, ми не встоюємо за букву, за якесь старовірське „двоєніє аллилуя\", це б то за заведіння відомих апострофів (з'їзд, з'явився, п'єса і т. д. і двох точок над йотированим ї). Це мов не велика й не вартна річ... А тимчасом од цього ж кружка, що сам заводив оте „Двоєніє аллилуй\",—двоіння точок, був виряджений в Петербург небіжчик Доманіцький саме тоді, як украiнські думські посланці почали видавать свого партійну газету „Вісти з Думи\". Вони почали видавати йіі кулішівкою, в усіх випадках з однією точкою над і мяким і без апострофів; але як тільки зьявився там Доманіцький і став ніби-то до помочі в редакціі... зараз сливе половина статтів почала виходить поцяцькована двома точками над і й апострофами. Тільки не прийняли ціх прикрас селяни, як от Нечитайло, та батюшки, як от отець Гриневич, і ця одна і єдина газета видавалась тоді зразцевою украінською мовою в порівнянні з мовою „Рідного краю\", „Громадськоi думки\" й инчих. І вийшло так, що ці ж добродіі самі були буквоiди, заводили „двоєніє аллилуя\", це б то букву, хоч кивали на других, заводячи потаєнці своє „двоєніє аллилуя\". Та ще треба додать, що саме въ той час якийсь кружечок украінцівъ, певно спілників „Благотворит. Петербург. Общества изд. деш. украiнських книг\" подяли в Петерб. академію наук своє „Завідомління\", щоб академія взялась за справу заведіння правопису в украiнські літературі і постановила свій академичній присуд...

Цікаво й те, що під цім завідомлінням підписані добродіі, нікому невідомі і нічого не писавші по—украiнський. Мабуть підписались тільки ті, що були на раді в хаті, та може й ті, котрих покликали для „рукоприкладства\" з другоi якоісь кімнати... В Киіві ні редакція „Киiвськоi Старини\", ні украiнські пісьменики в Киіві й поза Киівом за цей вчинок „невідомих добродіів\" нічого й не знали.

Те ж саме робить і проф. Грушевський. Кинувши докір украiнцям, що вони нічого не роблять, а тільки ведуть завсідні змягання за мову й правопис, він каже, що зовсім буцім-то не пеклюється за букву. Але він сам заповзявся ж заводить на Украіні таку ж „букву\",—такий премудрий правопис і чудернацьку галицьку мову, котру вже таки давненько обсміяла украiнська публіка ще як виходили „Шершень\", „Гром. Дуика\" й инчі. Навить прості люде в Киіві, котрі читали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді, колись ставили ж дві точии в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, ледъ, шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичне і робить загайку й навить буває завадою (помѣхою) при писанні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці побачу мёдъ, лёдъ—ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо— піднебення, для одлички од слова—небо. Сам же проф. Грушевський не тикае ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украiнців...

Проф. Грушевський хоче намовить украiнських літераторів писати окроми складові (составныя) частки дієсловів (бою ся, бояти му ся) с тієі причини, що в славянських мовах—ся пишеться окроми од слів, а в польські мові, як і в галицькі, ставиться спереду дієсловів. Але яке нам діло до инчих славянських мов., до польськоі, чи сербськоi? Нащо нам підроблюватись під йіх? Славяни ж не читатимуть наших книжок; наші книжки пишуться для украiнців, котрі і не відають, і навить не бачили, як пишуть славяни. А тим часом такі роздерті в писанні слова, як от, прикладом, дієслови на ся, та ще й середніх залогів й усякі складові прикметники (нарѣчія): бояти ся, божити ся, божити муть ся, бояти муть ся, в низ, в гору, до гори ногами, і т. д. і сьмішні, і чудні для публіки, і нагадують правила з грамматиках, де мовиться про слова складчасті (сложныя), складині з двох слів, або про флексіі склоніяня й енряжіпня, котрі в грамматиках ставляють в відомих табличках. Але література не грамматика, а публіка не школа, і йіі нема інтереса в цьому товмачінні, а народ і не втямить цієї премудрости, бо усі знають тільки суцільні слова, а за складчасті, штуковані (складяні з часток) слова повинні дбати й товмачить за це в школі вчителі.

Проф. Грушевсьяий кинув украінцям ще.й третій, вже не докір, і нахвалку (угрозу), що хто на 'Україні копає яму під галицьким пісьменством, той копає яму воднораз і під українською літературою, бо теперички культура (?!) па Україну йде з Галичини, і т. д. Ми скажемо, що слово культура має дуже широке значіння, і проф. Грушевський прямо таки зловживає (злоупотребляетъ) це безвинне слово. Усю цю культуру вія далі потім зводе па сьогочасну галицьку літературу й каже, що галицьке пісьменство теперички дуже поширшало й розвилось, що галичани працюють і пеклюються за пісьменську справу с таким завзяттям, за яке украiнці і пе думають, і не гадають, і навить ні уявління, ні втямку (понятія) за це не мають.

В ціх докорах нема правди, окрім останнього пункта, що в Галичині в наш час багацько зробили для пісьменства, багато понаписувяли книжок, багато видали ціновитих статтiв в „Записках наук, тов-а йменин Шевченка\", й опрічніх научніх книжок, вартих того, щоб йіх прочитати й покористуваться ними. Але проф. Грушевскій забув про одну річ: усі ці видання й сливе усі книжки написані такою недоладньою, чудною й важкою не мовою, а провинціяльною говіркою, що йіх на Украіні ніхто не зможе читать. І якби украiнські пісьменики прийняли оту галицьку книжню мову, як з цім набивається проф. Грушевський, то й віх книжок украінська широка публіка та й увесь наш народ не читатиме, як вже й не читає й тепер, хоч часом знезнавки й купить хтось якусь галицьку книжку. Не трудно втямить кожному, хто під ким копає яму, і кому небезвешніше й страшніше це підкопування. Скажемо, що виходе зовсім напереворт. Проф. Грушевський, заводячи нахрапом на Украіні галицьку книжню мову й правопис, копає таку яму, в котру можна поховать украiнську літературу навіки. Бо наша широка публіка вже обсьміяла ту мову й правопис, надавала прізвищ молодим нашим пісьменикам, як от: відгуки, кроки, пєси (п'єси), штуки і т. д. І як наші молоді пісьменики, прихильники такого пісьменського зьєднання не схаменуться і не покинуть своєі тенденціi запроважувать в наше пісьменство силу галицьких та вкупі з галицькою мовою й польських слів, то украiнці надають йім ще білше прізвищ і... врешті... зовсім не читатимуть і не купуватимуть йіх книжок. І вийде так, що й наші легковажні тенденційні пісьменики зостануться... без публіки. Відоме діло, що Галичина мало купує книжки. Ринок украiнського пісьменства на Украіні, а не в Галичині... Вже й тепер половина спершу прихильноi до украiнських книжок нашоi публіки зневірилась в будущий і украiнського пісьменства і... махнула на його рукою... Галицькі книжки страшенно нашкодили нам.

В теперешній час в нас на Украіні, як ми вже згадали передніше, галичани мають у Киіві три своі пісьменські органи: „Літ. наук. Вістник\". „Записки київського науковаго товариства\", і журнал „Село\", (замісць його виходе „Засів\"), і підручній йім журнал „Украiнська Хата\", підручня по мові, але не но правописові. Багато с тіх украiнських пісьмеників, котрі колись вживали галицьку мову з йіі формами (від, сей і т. д.) ще й с приміткою польських слів й видавали \"Громадську думку\", „Шершня\", „Нову громаду\", давно схаменулись, покидали своі шкодливі тенденціi, і талановитіші з йіх позаводили видання: „Рада\", „Світло\", „Рілля\", „Дніпрові Хвилі\", „Світову Зірницю\" (для народа).

Як відомо, в Галичині завсегда були газети, видавані двома партіями: старою, чи москвофільською, і молодою украiнською, котра спершу видавала своі органи гарною, сливе справдешньою украiнською мовою, як от „Правда\" і „Зоря\". Ці дві партіi без перестанку змагались та лаялись за мову й правопис етимологичній, за вживання букв — ѣ, ы, ъ, і т. д. і правопис фонеетичній — кулішівку. Це завсіднє змагання й цю лайку галицька молода чи украiнська партія перенесла теперички на Украiну в Киів і тут на Украіні зайняла своіми органами те становище, яке мала в Галичині стара партія, накидаючи нам і силуючи нас усіма способами прийнять йіі чудну мову й правопис. Решта часописних наших виданнів не виступає проти неі в статтях, але мовчки силкується видавати своі журнали народньою украiнською мовою. Змагання й усякові мовні спотички йдуть білше в розмовах, на словах, окрім згаданих мною книжечок — статтів небіжчика Грінченка. Таку спотичку на словах, дуже цікаву трапилось мать і міні з одним невідомим і незнайомим міні галичанином в одному книжньому магазині в Киіві. Одчиняю я двері в магазин, а за мною сьлідком шусть у двері якийсь молоденький паничик, довгобразий, гарний на вроду й чепурненько убраний, з білим кашне на шиі. Я почав роздивляться на прилавку на усяковий книжній дрібязок, а він і собі нишпорить, нахилившись, разгортає книжечки, а далі заговорює зо мною. Мова в його була чудна, химерна, якраз така, якою пише своі статті д. Євшан, з якимись чудними викрутасами, з латиньською синтактикою. Це мене зацікавило, бо усі молоді буковинці й галичани, котрі часто одвідують мене в Киіві, усі розмовляли зо мною гарною украiнською мовою. Я одразу дізнався по його мові, що він з Галичини, і питаю в його за деяких моiх давніх знайомих у Львові. Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його. Це навело на мене заздрівання (подозрѣніе), бо вже 25 год я живу в Киіві, і 25 год бував у Тарновського, котрий вже жив тоді в Киіві, а цьому паничеві на взір було не білше, як годів двадцять шість, сім. Не міг же він, лежачи в колисці в пелюшках, йіздить в Качанівку, та ще й тоді вже продану. Я пересьвідчився, що зо мною розмовляє якась чудна проява, в котроі може нема однієі клепки в голові, або й денце випало...

— Як же ви встигли, випадком пробуваючи в Галичині, так швидко навчитись розмовлять галицькою книжньою, такою чудернацькою мовою, коли як я був у Львові, то й старші й молодчі розмовляли зо мною гарною, чистою украiнською мовою, а не такою чудною, як оце ви?

— О теперички не тільки у Львові, але і в Киіві, і в Харкові, і в Одессі усі студенти вже говорять отакою мовою, як оце я. Усі дочиста!

— Невже таки всі? Я ж часто зострічаюсь с студентами, і вони усі говорять народньою украiнською мовою, тільки один студент д. Петлюра і справді балакав зо мною так, що я спитав його, чи не з Галичини він.

— Де там! Усі, усі вже так говорять і будуть говорити — одказав він. — От я тільки що бачився с киiвськими студентами...

„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці\". Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украiнців.

Другий молодий добродій, вже не удаваний украiнець, а справдешній, казав міні з наiвною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоi книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і польських - додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.

- А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перелицьовані в мові студенти и школярі ваші книжки й журнали?—питаю я в його;—чи ви ж самі читаєте львівські „Записки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?

- Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, -каже він.

— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спроможеться виписувать ті журнали й книжки?—спитав я в його;—та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Украiна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієi мови?

Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіi пропаганди галицькоi мови й правопису, але, зневірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.

Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наiвні в ці справі, бо не знають украінськоі публіки, не знають дійсного становища украiнського пісьменства на Украіні, ннчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати зз це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіi в Киіві виробили собі неправдиве уявління за цю справу в украінському суспільствi, підводячи його під становище цієі справи в Галичині, де йому спріяють оффиціяльно, де публіка читає усякові книжки, хоч би вони були написані чудною говіркою. А наша школьна молоднеча, як і ті теоретики украінці, вірять в свою тенденцiю і в свою сістему якось нерозсудливо й псують в своіх писаннях мову; друкують цю сьмішну нісенітницю... на сьміх наші публіці. Недивно, що харьківське „Общество грамотности\" недавно надрукувало в газетах оповістку, що буде за плату видавать книжки для народа на великоруські й украiнські мові, і не прийматиме книжок, написаних галицько-украінською мовою. Недивно, що полтавське земство не схотіло друкувать книжок для народа, поданих молодими пісьменикамн, с тієі причини, що вони написані мішанкою украінськоі й галицькоi мови, і земці дали авторам одповідь, що й вони самі не розуміють мови тіх книжечок. Видавництво „Двістер\" в Камянці таксамо не прийняло для видання книжечок для народа одного молодого добродія в Камянці, С... котрий давно працював і падкував коло тіх книжок. Здається, час би вже йім схаменуться, покинуть свою тенденцію і взятись за мову наших классичних пісьмеників, котрі вже сто год працювали над цією справою й дали зразцеву украiнську мову, або перейти на мову „баби Мотрі\", це б то перейти на пишну чисту мову народніх пісень та козацьких дум, як радив йім великий стиліст небіжчик Грінченко.

Проф. Грушевський в згадані мною передніше своі статті показує на той факт, що Літ. Наук. Вістник має чималий поспіх на Украіні, бо має пренумерантів па Украіні. Ми, зумисне добро досвідчившись за цю справу, знаємо напевно, що виписувачі читають тільки те, що написано украiнцями часом і справді гарною чистою украiнською мовою; читають ще статті Ів. Франка, таксамо часом написані гарною украiнською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою написані його повісті й оповідання. Статтів, написаних галичанами, не читають, як я бачив в деяких книжках, навить не розрізують. От для зразця уривок с статтів д. М. Євшана (Літ. наук. В., книж. 6. стр. 444, 1911 р. 1—2, 1910 р. ст. 450): Украiнська літ. в 1910 р.:) „Ми стараємо ся, ї слідимо за всїма відступленнями від давноі лїнїї, та бажаємо зрозумїти значіння тих відзтуплень... Зверхні об'яви (?)— се неначе азбука, яка дає нам можність відчитувати (?) цілу повість про той внутрішній світ, з якого виходять поодинокі факти. Се вихідна точка тільки для широких узагальнень, знаки, які позволяють нам оріентирувати ся серед ріжнородних (велик. — разнородныхъ, укр.—різноманітних) явищ\" (зьявищ). „Чупринка яркий контраст, як би на нащому овиді (?) літературному зявився Едгард Пое. Чупринка також відбув (чи не добув?) ті скарби... а прецінь (?) станув в якоісь принціпіяльній незгоді. Він виявив свій настрій і патос\" і т. д. „Екстаза його (поета Чупринки) се не самозабуте вже, а вищий стан свідомости, який граничить (межується?) з холодом. В слові його, в його відруховости (? чи но ворушливости) ми відчуваємо (?) нараз (?) цілу кручу, та огонь переживань (нереживаннів), вихра пристрастий... (прилюбности?) І оба разом (Чупринка і Олесь) вони ставлають другу позицію в нашому доробку (? чи не добутку?) за минулий рік.? (ст. 357). Далі в своі статті д. Євшан розбірає і радить, і цінує дві драми д. Винниченка й каже, що в автора: „спиняється творча відруховність (?), розмах; ефекти стають що раз білше штучні (це б то в Євшина— робляні, а по украiнському це — прекрасныє, искусныє); автор ратує свою давню відруховність сміливими, навіть карколомними скоками (!?). На всякий случай се новина в його творчости, що героiв він починає малювати серед чотирох стін, відокремлених (?) від широкої течіi житя, яка давно їх поривала... Він мало причинив ся взагалі до двигненя (? чи не — рушення?) рівеня літературноi атмосфери... що слідне (?) певного рода неспокійне оживленє (? великорус.) — причина його прискорена\"... (хапання). Або оце місце: „коли шукати за поетом (поета), який би умів жертвовати житєм, то для Ленова належить ся перше місце... Він всідав беззахистно на беззахистне човно\"...

Невше украiнська публіка читатиме оцю карколомну страшну мову, схожу на якесь чортовиння — з бутвинням, як у нас кажуть на селі? Прочитавши це „човно\", і справді поламаєш собі не тільки карк (потилицю), алей саму голову. Ми радимо д. Євшанові замкнути своє човно й пера в скриню на замок з двома зводами й не писати нічого, жаліючи украінські й загалом усі людські потилиці й голови. Я дивуюсь, як проф. Грушевський надрукував в своєму журналі таке дивовище, по мові гірше од мови статтів в „Записках наукового товариства\", неначе зумисне на сьміх украiнцям, або для жартів і глузування з украiнського пісьменства.

В ці самі книжці Літ. н. В. ми знаходимо й другу статтю: „Украiнський науковий рух в 1910 році\" В. А. Дорошенка. Цей „рух\" (рушення) написаний кращою украiнською мовою, але добре попсованою польськими та галицькими словами: проява (проявок, виявок), лише, доробок (добуток) і т. д. Автор говоре за якісь „Головні історичні „кроки\" украінськоі мови, видані проф. Сумцовим, і ми не вгадаємо, за які то „кроки\" писав д. Сумцов, чи за ступіні, чи за „степені\", чи що, ще й додає, що ті кроки написані з „чутєм\"; це б то с „слухомъ\", а не с ночуванням і т. д. Добродій В. Дорошенко украiнець, вчиться в Львові і звідтіль подає на Украiну якусь „прояву\", це б-то чудну пришелеповату, або божевільну людину, подає польські „кроки\" замісць— ступінів, вагу (вѣсъ) поезіі замісць — вартість поезії; може згодом подасть і польський карк замісць потилиці; — дає підпрiємство замісць заповзяття або запопадність, (запопадний чоловік — предпріимчивий); рух замісць рушення. Бо в Львові автор чує навкруги себе тільки польську, або єврейську мову, та ще галицьку книжню й читає галицькі книжки, написані чимсь схожим на робляну середньовікову латинщину. У Львові неможна навчитись украінськоі мови, а можна тільки збавить свою чисту украiнську мову дорешти, так що й самому авторові виправить йіі згодом буде трудно. Яка книжня мова в проф. Грушевського, це добре відомо усім читальникам.

Ми зумисне випишемо хиби в одні публіцистичні статті, проф. Грушевського „На Украіні\" (за 1910 рік): „з сочистістю — с соковитістю (соковитий—сонний), ріжні—(різніце волин. слово, — усякові); явища—зьявища (на Украіні кажуть зьявляться, а не являться), на поли—на полі, крови—крові, по ріжним статтям — по різних статтях (великоруссизм), при рівнодушности — при байдужністі (предл. над., а в род. буде — до байдужністи), сумнівати ся, сумнивалися — вагаться; короткозорому — низькоокому; оцінити — оцінувати, відносини — стосунки; на проявах — на проявках, на виявках; суспільности — суспільства; не враховуючи ся — не прилічуючи, не залічуючи, з окрема (і не знаю, що воно таке), попит — запит (спрос), кінець кінцем (великор.—врешті) підпріємство — запопадність; скорше (?) — швидче, рахувати — лічить; під тягарем — під вагою, ваготою; штучною заохотою до книжок— (нічого не розберу! по-украінськи виходе таке зничіння: с искусною, прекрасною, але нічого не виходе); внімком — вийнятком, вилучкою; модним кличем (?) підраховуються нові товариства (не втямлю нічого), затаскані фрази двигачом — ворушилом, ворушильником, (в украiнські мові нема великор. слова — двигать, а є тільки слова — здвигнув плечима; земля двигтить); відчуваеть ся — почувається (народнє слово, приставка від — од, показує, що людина не почуває щось, а одганяє од себе почування); зязує {Це зязав, сятий, кісто вимовляють так ті селяни, в котрих верхня губа дуже коротка й тонка, а зуби чималі, і верхня губа не стуляється с спідньою, щоб вимовить букву в. Таких субьєктів міні трапилось чуть на віку тільки двох. Тикон Карук (літинск. пов), отак говорив, і ще й до того каже він: гива, (ива), гиндик. Це якась ганжа в органах мови, од чого залежиться й чудна вимова деяких слів.} новим зязком— (звязує новим звязком), цінитель,— цінувальник (цѣнить — цінувать).

От така достоту мова проф. Грушевського і в його Iсторіі Украіни, і в його статтях в Літ. Наук. Вістникові. От ще зразець його мови в статті „Два ювілеі\" в Літер. Науков. Вістникові. Річник (Рочник) II. Книж. III. 1911 р. „Річниця смерти нашого найбільшого поета тісно й нерозривно (великорус.) зязана з річницею визволеня селянства на Украіні. Маніфест про визволеня (визвоління) був підписаний 19 лютого стар. стіля тиждень (за тиждень) перед смертю Шевченка, але опублікованя (оповіщення) його відложено (одкладяно, а по великорус, — отложено) на першу неділю посту, і Шевченко напружено чекаючи (ждучи) сього (цього) многоважного акту і сильно (дуже) дражнячги ся (? с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?), від того проволікування (певно великорус, проволочки, бо по-укр. волокти, проволокти значиться — щось тягти по землі або проволокти) вмер серед свого сподіваня (можна вмерти серед хати, серед двора, серед ночі — вночі, а не серед думок та сподіваннів. Певно автор мав на думці сказати: — в час сподівання). В один час пішла по Украіні поголоска (це б то певно чутка, бо поголоска — це поговір, оббріхування, недобра слава), про свободу і сумну утрату. Память визволеня (визвоління) сплела ся з образом чоловіка, котрий як ніхто відчув (? певно почував, почутив) жах і огиду кріпацькоі (панщанноi) неволі і т. д. Що це за „Память визволеня\",, (певно автор хотів сказать — Думка, мисль за визвоління), котра ще й сплелась з образом чоловіка? Що то за річниця? Можна тільки на здогад думать, що ця річниця не єсть щось річане і не стосується до річки, а певно усім відоме народне слово роковини, як от слова—третини, девятини, сороковини й роковини будлі — чиєі смерти.

По украiнські народні мові — цю плутанину можна так розуміти, що не од забарки й загаяння, або опізніння з оповіщенням маніфеста, а од якогось волочіння по землі, чи що, Шевченко с кимсь дражнився, чи с когось прозивався або лаявся, або дратувався с кимсь та й умер. Украiнські слова — дражниться, дратуваться мають в нас таке значіння: сміятись с кого, глузувать, показувать язик, тикать дулі, давати прізвиша; а слово — дражнить має значіння— раздражать когось, або давать комусь прізвища: баба ходе по кутку та тільки собак дражнить; на Радьківці живе Петро, отой, що його дражнять Тараном, де б то дали йому прізвище — Таран. Слово дратувать когось має значіння тільки — „раздражать\" кого-небудь: не дратуй мене! не допікай міні! В галичан слово — дражниться має значіння — раздражаться. Од цього вживання галицького слова дражниться в д. Грушевського виходе плутанина, та ще й сьмішна; вийшла просто нісенітниця:, кривдна для згадки й спомину великого Тараса, бо це слово ніяк не стосується до смерти Тараса. Це усе в статті українцям, доводиться при читанні розуміти наздогад... перекладаючи цю плутанину в думці так, що оповіщення маніфеста було одкладяно на першу неділю посту; Шевченко, ждучи з напруженням цього многоважного акта, і дуже од цього збентежений, цім роздражняний, од того загаяння вмер саме в час свого сподівання.

Що то за „річниця\" смерти Тараса? Можна таксамо наздогад розуміти, що то автор говоре за роковини смерти Тараса, як от буває спомин душі небіжчиків на девятини, сороковини й роковини, це б то на девятий, сороковий день після смерти й тоді, як мине рік. Відома річ, що в нас що року празникують „роковини\" смерти Шевченка, а не „річницю\". Цей неологізм автора і непотрібний, і зайвий, і невдатний. Автор, складаючи цей неологізм, змішав докупи два коріні в украiнських словах: рок та рѣк, котрі обідва в украiнські мові бувають в однакові формі — рік: річка, заріччя, річаний, та рік в имен. падіжі, а в род.—року. Але в тіх показаних словах буква і змінила давнішу букву ѣ, а в слові рік (год) буква і — навить не корінна, а змінна, і тільки під наголоском зосталась в мові в односкладних словах, як от рік, віл, та в слові — торік, а врешті слів стоiть о: року, роковий, роковщина (подать прядивом та натурою за часу паншини). Проф. Грушевський в своіх словах річниця, річник узяв для збудування неологізмів не корінь — рок, а корінь рѣк,—і вийшла плутанина, бо слова річниця і річник дають уявління чогось такого, що стосується до річки, до чогось річаного {Річаний — ручной; на селі кажуть: це вода річана, а не ставна, не криничана, або кринишна. Васильк. пов.}, а не до року. Можна подумати по аналогіі с схожими словами, що річник це чоловік, як от чарівник, пасішник, чередник, баштанник, а річниця це його жінка, як от баштанниця, чередниця і д. д. Бо в ціх словах поставляні найчастіші суффікси діючих особ мужеського й жіночого пола: ник, ниц, як от: вовчиця, лисиця. Через це й здається, що річник це якийсь сторож коло річки, або на плотах, а річниця це його жінка. Такі невдатні неологізми трапляються і в Історіі Русі-Украіни, як от „тяглість\" періода історичніх подій (том VII) й инчі. Д. Грушевський не примитиковує своіх неологізмів до конструкціi аналогічніх слів живоі народньоі мови, і через те часом неможна й догадатись, який втямок (понятіе), або яке уявління треба робить собі в голові, а через це доводиться читати й розуміть слова наздогад. Проф. Грушевському треба було б поставити не Річник II, а Рочник ІІ-й, як от в польські мові; не річниця, а рочниця, тоді б кожне догадалось, що ті слова стосуються не до річки, а до року. Але й слово рочниця зайве, коли ми маємо народне слово — роковини. Що утворив у своі мові народ, те треба і вживать, і примитиковувать до цього неологізми, а не вигадки.

Тут таки трохи далі в ці статті ми знов бачимо слова то великоруські, то галицькі, як от: поневолення народа — заневолiння народа: (тут приставка не аналогічна с приставками підхожих народніх слів: занапастить, запагубить, запанщанить — закрѣпостить); в глубину народа (в глибиню, в глибочінь), страдник — стражденик, не трівала довго (не розумію й сам і не догадуюсь, що воно значить), устрій — уклад, робучих — робочих, стало нарожним камінем (рог — угол дома, — це польське слово) — угловим камінем, „во главу угла\"; прояв терора — проявків. Слово проява це в нас — трохи чудний, трохи божевільний чоловік, а в Галичині в книжках вживають це слово замісць — проявок, (проявленіе). Я розібрав мову тільки с початку згаданоі мною статті д. Грушевського. Списати усі недоладні й невдатні слова, усі хиби в мові — це і зайва, і морочлива річ. Його статті треба читати білше наздогад, полапки, пускаючи разураз недоброхіть у думці завсідній аппарат процесса перекладу його поплутаноi мови на живу украiнську мову, щоб гаразд постерегти і впіймать мислі й тяму (смыслъ) в деяких фразах.

За грунт своєі пісьменськоі мови проф. Грушевський узяв не украінську мову, а галицьку говірку з усіма йіі стародавніми формами, навить з декотрими польськими падіжами. До цього він додав багацько польських слів, котрі галичани звичайно вживають у розмові і в книжні мові, і котрих є чимало і в народні мові. До ціх змішаних часток своєі мови проф. Грушевський додає ще й чимало слів з сьогочасноi великоруської мови без усякоі потреби й тулить йіх в своі писання механично, по звичці, тільки через те, що ці слова, напхані школою, лежять напохваті в голові. Окрім того він ще додає мову актову й мову козацьких літописів. Тим-то його мова найбілше скидається на чуднувату давню мову відомого „Дневника\" генерального подскарбія Якова Марковича, небожа відомоі гетьманші Насті Скоропадськоi, надрукованого в „Kieвской старинѣ\" небіжчиком Лазаревським і виданого опрічньою одбиткою, а найбілше на мову кінця цього „Дневника\", після того, як Маркович, після смерти гетьмана Скоропадського побувавши в Москві і трохи призвичаiвшись до великоруськоi мови, почав густіше й частіше вживати йіі в своіх записах.

Маркович писав свій „Дневникъ\" північною полісською підмовою в північні Черніговщині, де народня мова недуже чиста, а якась мішана, бо в ці мішанці трапляються і великоруські, і білоруські слова, і місцеві трохи чудні. Він наприклад раз пише — наша Пріська, другий раз пише — Пруська, а далі вже пише Прюська. I в д. Грушевського таксамо раз написано — розвиток, а зараз за ним — розвій; раз — байдужний, а дазі — рівнодушний. Писання д. Грушевського мовою трохи підхожі до мови „Йсторіи руссовъ\" Конісського. Тільки в ці історіі деякі місця написані доволі чистою наддніпрянською украiнською мовою с приміткою великоруськоi книжньоі мові. Мова пр. Грушевського трохи схожа і на мову в „Лѣтописи Самовидца о войнахъ Хмѣльницькаго\", писаноi украiнською мовою того часу с приміirою ніби великоруських слів, але ці слова усі забрані і внесені Ломоносовим в великоруську літературу, і вони вважаються тепер, як „русскія\". Небіжчик Ом. Огоновський, хоч родом галичанин, але він був словесник і грамматист, дбав передніше од усього за мову, і через це його Історію украінськоі літератури читають і на Украіні.

Як історик, а не словесник і грамматист, проф. Грушевський вважає передніше од усього на „факти\" в історіі, а не на мову, і знать не дуже то дбає за неі, ставляючи слова, які трапляться в думці й несамохіть спадають самі с пера на папір; а вже втрачений самий инстинкт живоі украінськоі народньоі мови не підказує йому механично, сливе несвідомо вживать підхожі украiнські слова живоі мови. Окрім того шановний профессор дуже працьовитий, дуже ворушливий в своіх працях, завжди закиданий роботою в Галичині в „Науковому товаристві ім. Шевченка, і в инчих місцях, і на Украіні в Киіві сам слідкує й падкує коло роботи в редакціях. Ця сила роботи, та ще й строковоi {Зап. в васильк. повіті. Строковими робітниками ззуться ті чоловіки, що наймаються в дідичів на економіях не на рік, а на літо, або на літо й осінь до Покрови.} само по собі стає для його завадою (служитъ помѣхою) для обробління своєі мови в писаннях на строк в ці хапані роботі, як кажуть селяни. З цієї причини історичні утвори проф. Грушевського зможуть читати тільки спеціялисти, або люде науки, звикші до усякових актових чудернацьких мов. Його історія Русі—Украiни це останнє слово науки украінськоі історіі, але що стосується до мови, то можна сказать, що це остання украінська козацька літопись, в котрі усе зведяно докупи, перевірено й перегляджено критично й научно. Але уся вона написана сливе архаiчною важкою, тягучою, неначе якоюсь літописною та актовою мовою.

Окрім слів тепер ніби-то великоруських, але забраних Ломоносовим з украінськоі книжньоі мови украiнських вчених ХVIII і XVII віків, в історіі д. Грушевського трапляється багацько слів, забраних с сьогочасноi великоруськоi книжньоі мови та й чужоземських, і то без усякоі потреби, як от: сотворивши собі в виді повних созвучнихь (підхожих) національних і суспільних елементів (суспільських часток) громадянства... дальше (далі) глубоко проникали (глибоко промикувались; (в Галичині є таке народне слово, є в Словарі Б. Грінченка), слабше (слабкіше, менче), для аккумуляціі сили сопротивления; самих тих опорних точок, потрясене, репрезентація, кiнець кінцем (въ концѣ концовъ) уложилася дуже незамітно (непримітно). В його безліч великоруських слів, так що на двох рядках слів доконче стремить одно або й білше великоруських слів. Лучче б було, якби проф. Грушевський зовсім не пускав нових слів, бо... він утратив самий инстинкт народньоі мови. Ця уся плутанина така далека од украінськоі мови баби Мотрі, як небо од землі. І з цієі причини широка публіка не читатиме капітальноi праці проф. Грушевського. Пипін в своi „Історіи русской літературы\" каже, що „русскій литературный язык самий пестрый въ Европѣ\"... Можемо сказати, що мова в працях проф. Грушевського таксамо пістрьова, ряба, коли ще и не рябіша й важча, ніж у історика Сергія Соловьева, де за основу покладяна мова „баби Акуліни\". Проф. Грушевський любить писати довгими періодами, і через то в його мова виходе важка, тягуча. Щоб стиль був жвавіший і легчий, треба б поперетинать ці довгі періоди на частки, надвоє або й натроє; треба б частіше ставить точки, тоді мова була б легча й жвавіша. Само по собі, що це можна вробити при другому виданні, подбавши й попеклювавшись при тому й за саму чистоту мови, повернувши йii з галицькоi підмови на украiнську мову. Шановний профессор багацько зробив для украінськоі справи, але на наше нещастя і сам не примітив того, що він одною рукою будує, а другою руйнує украiнську літературну справу.

Його коротка Історія Украiни для широкоi публіки написана тільки трохи кращою мовою, і тільки кращою в тім, що стосується до стиля. Стиль в йіі легчий; довгих складчастих (сложних) періодів сливе нема. Читається вона легше, бо й сама синтактика в йіі чистіша. Але мову неможна назвати украiнською, близькою до мови наших классиків, або до вченоі мови Драгоманова та д. Комарова. Це та ж таки галицька говірка з усіма йіі прикметами й одличками од справдешньоi украінськоі мови. І тут таксамо скрізь бачимо галицьке — від, сей, житє, житєм (навить замісць — живоття)! окремо, окремий, очи, на поли, польські падіжі — на зібраню, завдань, слово — здібний (здатний, придатний), чекаю, тримає, рішучо (наважливо), окремі землі (опрічні землі), ріжні (різні, усякові), трівку (?) форму, у ріжних охорон (оборон, захисту), відомостей; тут є і великоруські слова: в глубину (в глибиню), безповоротно, і грабити і грабувати, постарався (подбав). Вітовт двинув па них своі сили (?), чекаючи йіх, (рушив своє військо, сподіваючись йіх). Всеволод, хитрий і витрівалий (?); се подражнило у Святослава та Всеволода охоту висадити його й поділити ся собі його землями. Вийшла якась плутанина: висадить можна на щось високе, на піч, на горіще, на тин, або підсадить когось на віз, на тин, на престол, а с престола можна тільки зсадить, або скинуть. Або є отакі місця: Всоволод сим разом (?) закликав братів грабити. Ярослав на правду хотів (і справді хотів); шарі землі пр. Грушевський називає верствами. Верствами звуть довгі рядки снопів в скиртах та в стіжках; верствами звуть — сословія, стани суспільства, і вік людей, однакових на літа: на верстви міряють шляхи; а шарами кладуть в діжки й кадовби капусту й огірки, або яблука та що инче.

Усі ці хиби списані тільки з одного листочка книжки. Синтактика подекуди шкутильгає. Але все таки цю книжку нетрудно читати, бо мова в йіі не цупка періодична, а уривчаста, а зміст йіі цікавий для читальників, котрі зовсім не знають, або мало знають історію Украіни, то й мусять с труднацією та напруженням читати, хоч в йіі іллюстраціі вже недуже гарні й зателепуваті, ніби швиденько начеркані ескізи. Але ніхто с тямущих украінців не скаже, що це мова украінська. Історія написана ніби для Галичини, а не для Украіни. Навить недосвідні в мові читальники, мало тямущі в мовних сьогочасних справах, одразу стямкують, що це якась мова чудна, навить чудернацька. „Коротенька Історія з старих (давніх) часів\", цей загальний огляд украінського історичнього життя, написаний таксамо нечистою украiнською мовою, ще й без усяких фактів, і вона придатна тільки для тіх людей, котрі принаймні вивчили в школі хоч коротеньку „Русскую історію\" Іловайського. Добр. Гр. Коваленко написав по йіі такий самий загальний огляд вже чудовою украiнською мовою нібито для народа, але як наш народ не знає ж ніяких фактів з історіі, то й ця книжечка не придатна для народа, бо усякові умовиводи, виводи й загальні огляди без фактичнього оповідання для темного народа все одно, — що й нічого, і він не має украінськоі історіі й теперички, хоч задля його написали вже багацько усякових книжечок.

І в Літ. Наук. Віст. де ни перегорнеш листки, сливе у всіх сутрудовників мова галицька і то не тільки в статтях, написаних галичанами, але й инчими украiнськими пісьмениками, як от статті д. Гретера, написані зовсім по-галицький. Мова в його скрізь нечиста, часом чудна й робляна. Окрім чудернацькоi мови д. Євшана та М. Дорошенка, чудною дивовижною мовою пише своі статті і д. Ів. Кревецький. Ного стаття: „М. Добролюбов і Украіна\" написана якоюсь мішанкою, сливе по-половині украiнською й великоруською мовою. В ці статі д. Кревецького стільки великоруських слів, скільки і в д. Грушевського, коли й не білше, як от приміром: віднісся (отнёсся), вiдношенєм (отношеніемъ, стосунком), блестить слово, подрiбного (подробнаго — дрібязковаго), насмішка — насмѣшка, смішки, недовірчивість, приймає в наших, очах більші розміри (зовсім по-великоруському), пристрастних (прилюбних), появилось (зьявилось) і т. д. До цього він додав ще отакі галицькі слова: роспука (туга), прояв (замісць — проявків), по нашому — сумашедших, ріжні (різні), ріжниця (різнація, одличка), трівала не довго (не разумію), недоброзичливість (польське), річий (річів), наріча (нарѣчіе), також, появ (появків), назва (назвище), виповів; доривочно — уривчасто. Ці усі хиби списані мною тільки с початку статті на двох листочках.

Д. Кревецький, д. Євшан та д. Залізко, як видно по йіх мові, вийшли з мовноі школи проф. Грушевського, бо в йіх така ж сила великоруських слів... І побіч с цім „Кривим дзеркалом\" украінськоі мови ми читаємо оповідання д. Коцюбінського „Сон\", переклади Л. Пахаревського та драму д. Лесі Украінки: „Руфін і Прісцілла\", написані чудовою украiнською мовою, такою далекою од мови проф. Грушевського та д. Кревецького, як небо од землі. Тільки в мові д. Л. Украінки є одна негарна хиба: на розі дома, на розі улиці; це так кажуть по-польський — ріг дома (угол дома). I вийшло так, що якісь доми й улиці були з рогами, чого нігде на Украіні я ще не бачив, бо всередині дома є кутки, а знадвору дома — є угли, а не роги. Мова д. Євшана й д. Кревецького, через безліч ломоносовських та й теперішніх великоруських слів, дуже схожа на москвофільську мову староі галицькоі партіі в йіі органах: „Галичанин\", „Прикарпатская Русь\" й инчих. Але що стосується до зміста, між статтями д. Євшана й Кревецького є велика різнація: д. Євшан фразьор, гремить ляскучими словами, в котрих хіба тільки випадком трапиться влучна й правдива критична мисль; тимчасом в статті д. Кревецького мислі виложені логічно й ясно, і оцінування поглядів Добролюбова й Куліша на украінську тодішню справу в шістдесятих роках, як видавалась „Основа\" в Петербурзі, дуже правдиве й розумне. А д. Євшан нащось прирівнює вірші д. Чупринки до романтичніх утворів Пое і тулить йіх, як горбатого до стіни, бо вони до Едгарда Пое не стусуються зовсім, як до давнього романтика; тим часом у д. Чупринки зміст віршів в принціпах прогрессивний і сьогочасний. Вірші в його дзвінкі, гладенькі, легкі, але часом трапляються й риторичні, фразисті. Мислі в д. Євшана в статтях складаються без порядку, якось жужмом. Писання його нагадують кудлату й кострюбату розвязь снопів, що були звязані слабкими перевеслами, слабко скрученими, і порозвязувались; а в д. Кревецького логично гарно впорядковані мислі нагадують чепурну гарну кладь в довгих ворствахъ спопів в стіжках та в скиртах, де зручний укладальник не дуже стісняв снони, але чепурно саме в міру укладав йіх в верстви в скирті. Але мова... бодай не казать! В д. Кревецького, д. Євшана, як і в д. Залізка та проф. Грушевського мова така сама, як в органах галицькихъ москвофілів.


II.

Ще гірше поставляна справа мови в газеті „Село\", в цьому органі проф. Грушевського, видаванім в Киіві галичинами для просвіти народа на Украіні.

С самого початку видавання цієі газети було доручено украінцям. Наші украiнці видавали йіі чудовою народньою мовою й писали дуже популярно, примитиковуючи мову до невеликого розвитку нашихъ селян. І зміст йіі був цікавий для нашого народа, бо в газеті оповідалось за місцеві народні й текучі украінські справи. Було поміщено чимало гарних, часом цікавих статтів по украінські історіі, по хліборобству; писали й за споживальні товариства й спільницькі крамниці по селах. Видавали „Село\" правописом кулішівським, не розрізняли дієсловів надвоє по галицькому звичаю. Ставили папір міцний; малюнки були чудові. Коштів не шкодували. Це була така газета, якоі на Украіні ще не було, та й напевно й не буде. Але... як вона видавалась чистою украінською мовою й не проводила мовних галицьких замірів, бо ніхто не мішав у мову ніяких кроків, помешканнів, майже, від-ів, відчитів, і т. д., то... ні с сього ні с того... вона була одібрана од українських сутрудовників й опинилась в руках галичан. Заправлялником став д. Юрій Сірий,—і „Село\" почали видавати галицькою підмовою такою, якою пишуть в галицьких газетах, з усіма галицькими словами й формами мови. Зьявились замісць ступінів, сливе, од, цей,—кроки, майже, від, сей, здало ся, пiшло ся і т. д. і мова вийшла така, що йіі селяни зовсім не могли розбірать і второпать.

Ми не будемо гаять часу на розбірання цієi нісенітниці—для украiнського народа і тільки омежуємося випискою де—яких місців з галицьких статтів от таких: „З галицького cойму (?); має ся бути вже останній сойм, набраний по виборчій основі... Майже половина русинів у соймі се москвофіли, котрі в боротьбі Украiнців з Поляками „заховуються пасивно\" (?), а нераз і зовсім отверто йдуть на зустріч полякам. Але витрівала (?) безоглядна (чи необачна, чи щось таке) опозиція, навіть гуртки украінців досить діткливо (?) (це польске слово й міні не відоме) відбивається на роботі сойму і свідчить, що в краю живе нарід (народ), невдоволений... Щоб зломити украінську обструкцію, польські верховоди задумують загострити регулямін (сойму). Але треба власне, щоб украінські посли не бояли ся сих загострень\"...

От якими „загостренями\" хотять годувать наш украiнський народ! Чи думали пак авторі, що селяни на Украіні не знають, що то таке сойм, москвофіли, діткливо, пасивно, обструкція і регулямін? Ціх усіх „загострень\" і я не втямив доладу. І міні не дивно, що селяни, як казав міні один сільський батюшка земляк с канівського повіта, слухали це „Село\" в хаті, а один з йіх вихопив номер з рук, подер і з досади ще й ногами потоптав. Само по собі селяни перестали читати „Село\", а в містах, як казали міні приізжі волинці, перестали його купувать. Бо д. Сірий наважився, правуючи газетою, завести на Украіні газету білше для пропаганди галицькоi мови, ніж для просвітністи нашого народа. „Село\" запагубили самі ж галичини, і. одповідальність за це падає на д. Сірого, або на того, під чиiм загадом він так робив. Він говоре міні одно, а робить друге, зовсім не те. Це в галичан якась ніби політика...

Замісць „Села\", вони почали видавать газетку „Засів\" с поганими малюнками й на дешевенькому тонесенькому папері. Але й цей „Засів\" видається тільки трохи кращою мовою, і тут проводиться пропаганда галицькоi мови, котру д. Сірий силкувався нахрапом завести і в народі на Украіні... В „Засіві\" вже дозволяють тім украiнцям, що подають статті, писати—цей, це, але йім ставляють скрізь—від замісць од, це б то накривають украінські дієслова (глаголи) покришками, певно щоб селяни самі догадувались, що там всередині замикається, справляють—боятися, на бояти ся і т. д. Сутрудовники галичани пишуть по-своєму, ставляють такі слова, як от: чекати, тримати, майже (сливе) і т. д. чого наш народ не розуміє, та ніхто йому й не скаже йіх значіння. Тут є („Засів\" № 1) такі слова як от: істнованє (животіння), нанесено реакцією, під захистом організацій робітників, ці групи (купи), удобренє (вигнойка), відкрити, насамперед, чотири (чотирі) місяці, обєднати, обєднаного комітету. І скрізь галицьке— від, се, сю, знань (знаннів), жите, страхованє, відкрити, — що не одкриває, а морочить і закриває значіння й тяму слів.

Коли на виставці в Ромнах „Засів\" достав бронзову медаль, то це мабуть за статті украiнців Ковальова та Щоголева по сільскому хазяйству та садовництву, а не за галицькі статті, написані негарною галицькою мовою, як от приміром стаття В. Л—ка про „Здвиг (?) соколів у Львові\", де стремлять такі слова, як: культурне зяачінє, рiжні вистави, концерти, відчити (!?) (читання), національну свідомість. Мабуть автор не читав книжечки Грінченка, як треба писати статті для народа. А який в „Засіві\" правопис, як от в словах: обївши (обьівши), з'їзд, зїдені, з'їдено (зьідено)! Такий галицький правопис, сказати б, буржуазний, а не науковий, це ж якісь загадки та ребуси і то не тільки для украiнського нерозвитого й темного народа, але й для широкоі публіки.

Добр. С. Руссова таксамо почастувала народ своею статтею: про „Земський педагогічний зізд\" у Москві, написаною не украiнською народньою мовою, а галицькою говіркою, де є от такі слова: найскорше (найшвидче), представники деякі ухилились, замісць — одхилились, і вийшло, що деякі увігнулись... рішучого голоса не мали, (сільські дядьки подумають, що люде з декотрих—або похрипли, або говорили тихо, нишком); не може триматися (цього селяни зовсім не втямлять; і чом би не написать—держаться?), сучасна (сьгочасна— було б зрозуміливо); від науки, пропонували — предложили, бо народ не знає ж латинськоi мові і т. д. („Засів\" 1911 року № 29). Шановна авторка певно й не читала статтів небіжчика Грінченка, як треба витовмачувать для народа кожну думку, кожну мисль, навить слова, за котрі селяни не знають і навить втямку не мають. Мова в усіх йіі писаннях, загалом сказавши, мішана, нечиста, білше галицька, ніж украiнська, очевидячки тенденційна, партійна, як мова д. Шерстюка і К°, ще й до того вона с самого початку, вже давно нащось уподобала галицьке слово від, покинувши украiнське — од, і через це позатулювала украінські слова, неначе заслонкою навить в своі „Географіi\" для народа. Само по собі вона неповинна б і братись писать книжки для украiнського народа та для украiнських дітей.

І в цьому галицькому органі ми бачимо пропаганду галицькоi мови вже помеж народом на Украіні. Видають і тулять його якісь надто вже наівні люде, коли цей журнал буде навить темний та не ясний і для галицького народа. Ці видавці певно і думки не мають про те, щоб писати, загалом сказавши, популярно для народа. Це вже щось дуже скинулось на великоруське „обрусеніе\". І ми теперички на Украіні маємо вже двоє обрусіннів ... До „Села\" був доданий, як премія, ще й „Народній календарь\" „Село\" на 1911 рік. Нащо він названий народнім, цього ми ніяк не втямимо. Усі форми слів та падіжів — не украінські: скрізь бачимо галицькі форми, неначе якісь чужоземські: сей (цей), від (од), засіданє, жите, в житю, видань, відродженя, (одродіння) молять ся, окремо, окремий, пишуть ся; і цім стародавнім не народнім хамлом закидана уся книжечка, і само по собі це все буде стоять селянам (та й не селянам!) на заваді при читанні статтів, гарних здебілшого на зміст окрім статті М. Залізняка: „Украiнське житє (наші селяни подумають,

що то зват. падіж од жито—жите!) в 1910 році\". Ця стаття написана не популярною, а галицькою—ніби-то вченою мовою, займає четверту частку календаря й написана мовою не для народа, а для інтеллігенціі, та ще й галицькоi: тут єсть і реформи, і перешкоди, і зорганізований cоймъ, віддавна (?), парламент, автономія, свобода зібрань, факти, ріжні сойми, економічно - господарські, і вичислив (вилічів);, і ось які фрази: вони (посли) рішили як найрішучійше домагатися... багато лиха можуть усунути спілки кредитові, (це виходить, що багато лиха можуть всунуть, а не одсунуть спілки кредитові), обструкція й инчі. Окрім того в автора багацько великоруських слів, як у проф. Грушевського.

Сам автор родом украiнець, але вчився в Львові і звідтіль вивіз на Украiну таку чудернацьку мову, котрою не личить писати не тільки для украiнського народа, але й для украінськоі публіки. Ця стаття певно написана для якогось галицького журнала, але заблудилась й потрапила в... киівський календарь „Село\", бо який же селянин, при такому зловжитку украінськоі мови, втямить, що то таке Руминія (Молдавщина), якісь безрогі? (свині), якесь загострень (загостріннів) між Руминією й Австрією. Наш народ і не знає, і ніколи й не чув, що то таке Австрія, Руминія, сойм і т. д. Цей добродій видав ще й книжечку в Киіві: „Карл Бихер, (переклад, Киiв 1011 р. Ціна 60 к.)\". „Повстанє народнього господарства\". По теперішньому це значиться: Бунт народнього хазяйства. Ця його книжечка написана якоюсь мішанкою великоруського, галицько-украінського, та ще з додачею усякоi нісенітниці. Міні здається, що автор, як великий переймач, і до кінця свого живоття не виправить гаразд своєі рябої каліченоі мови. Щоб вивчитись гаразд украінськоі мови, треба йіхать не в Львів, а на села на Украiні, або читати народні пісні та вчить напамять прозу Куліша або Панаса Мирного.

Ні „Село\", ні „Засів\" по мові не придатні ні для селян, ні для публіки на Украіні. Виходе, що такі газетки на Украіні „ні до Бога, ні до людей\", ні „Богові свічка, ні чортові кочерга\", як кажуть на селі. І ці наівні видавці тільки дурно гаять час і марно тратять не мало грошей.

Довелося міні таксамо кликать до помочі побічніх добродiiв та знайомих, щоб дізнатись, що воно таке за заголовок статті „Збірника медичноі секціі\", виданого \"Киiвським науковим товариством\" в книжці І „Записок\" за 1911 рік: „Походженє кил, відсоткові взаємини та осібности йіх\". Цей заголовок і справді щось „карколомне\". В наш час соткою зветься та міра горілки, що колись передніше звалася крючком, або шкаликом, це б то найменча міра, найменча пляшечка горілки. Колись давно на селі та і в містах було кажуть: оце піду та випью крючок, шкалик, а тепер кажуть: піду та випью одну сотку горілки. Слово походження нагадало міні слово походить, або пішло, це б то—происходить, произошло; але ймення предметне (им существительное), виведяне од слова походить, по-украинський було б—походіння, бо кажуть селяни: міні осточортіло оте ходіння та бігання. В Галичині сотка крон все одно, що сто крон, це б то сотня крон, а відсотками звуть проценти. Як я довідався, це польське слово — „одсетка\", перевернуте на галицьку мову, і вийшло слово відсотка, це б то проценти. Тоді моi знайомі навели мене на думку, що то таке той мудрий заголовок, і що тут певно мовиться не за сотку горілки, а за проценти. І аж тоді ми, гуртом поміркувавши, переложили його по-руському так: „Происхожденіе грыж і ихъ процентныя взаимности (?) и особенности\". Але воно все таки зосталось для нас замашкарованою тайною. Автор само по собі силкувався переложить якийсь заголовок великоруськоi або инчоі статті, і не спромігся цього зробить, та переложив його по-галицький. Так ми й не дізнались, яка мисль замикається в тому премудрому заголовку. Якби автор покинув оті польські й галицькі відсотки і взаємини, та написав натомісць слово проценти, відомі навить кожному украiнському селянинові, та ще й не ставив приставки — від, а поставив од, то може можна було б стямкувать за дещо, або принаймні догадатись, за що буде мова в статті, написані доволі чистою украiнською мовою, навить з уживанням скрізь украiнського од, а не від, которий дуже ганжує неологізми для читальників. А таких невдатних фраз та слів є чимало в „Записках киів. науков. т-ства\", а найбілше в перекладах Тимченка, котрому ми радили б зовсім не вживать йіх, бо він силкувався переложить не зміст текста в оригіналі, а тільки слова. Буквальний переклад нігде в світі не робиться, окрім хіба нас та галичан. Через це таких перекладів в киiвських „Записках\" неможна читати, хоч ці

„Записки\" загалом пишуться багато кращою мовою, ніж львівські „Записки\"; але в йіх гарною чистою мовою написані тільки статті д. Грінченка, Ор. Iв. Левіцького та д. Огієнка, а найбілше його оригінальні статті. Він один і єдиний вживає усі украінські народні слова, не гидуючи, не коверзуючи мовою, як роблять деякі добродіі, котрим чомусь не подобаються деякі украінські народні слова, як — сливе, сливи, сливинь, хіба, опрічній, окроми. Тут принаймні бачимо синтактику, росклад слів украiнський розмовний і живий, а не якусь робляну галицьку мертвоту, де слова розставляються зовсім на латинський зразець, або роскидані скрізь навманя. Якби галичани писали такою мовою своі статті в Літер. Науков. Вістніку, то йіх вже могли б читать не дуже вередливі украiнці... Загалом сказавши, мова в „Киiвських Записках\" настільки краща од мови в „Львівських Записках\", що йіх і рівняти неможна.

Але треба зауважить, що сливе усі переложені статті читать неприємно й важко, а найбілше переклади добродійки Шевченковоі, бо в неi мова галицька, робляна й педоладня.

Добрі й гарні переклади може робить тільки досьвіднийі тямущий пісьменик, та ще й такий, що має хоч невеличку творчу мовну здатність, щоб нехибно утворять нові слова, виводячи будлі-яке нове слово з другого, або с коріня слів, потрапляючи на народні приставки й суффікси, котрі доконче повинні буть схожi й анологичні с приставками й суффіксами в народніх словах якого-небудь рядка підхожих слів. В нас це робиться часто навманя. На змість ці „Записки\" і справді, як писав рецензент „Великороссъ\" „составляют счастливое исключеніе между провинціальными изданіями подобнаго рода. (Кіевская Молва), так-какъ в других подобных изданіях часто помѣщаются сырые матеріалы\". Що стосується до правопису киiвських „Записок\" й инчих органів пр. Грушевського, то мене дивує його галицький правопис Желихівського з безліччю двох точок сливе над кожним і мяким. „Записки\" видаються на Украіні, в Киіві, а не в Львові. На Украіні усі пісьменики пишуть кулішівкою, і ніхто з йіх доброхіть не чепляє й ніколи не челлятиме такоі сили точок над рядками. Це відомо коленому, як відомо й те, що проф. Грушевський усім правує й заряджує і в „Записках\" і в Літ. наук. Вістникові, і в „Селі\". Само по собі видно, що він має потяг, та ще й великий до заведіння на Украіні в тутешньому пісьменстві галицького сьмішного й дивовижного правопису, не маючого ніяких научніх підстав. Правда, що він викинув непотрібні апострофи, але зате ж ми бачимо і в Л. Н. В. і в „Записках\" отакі правописні чудасіі, зовсім не академичні: вє, бє (це дитячі викрики, а не дієслови -бье, вье), пє, пю, бурян, (бурьян), карєра, пєса, обєкт (объект), книжка написана з чутєм (с слухом), в житю, застережень, (застережіннів), ослаблень, кроки (ступіні), очи, плечи, на поли, батькови, чотири, матери, чоловікови, і т. д. Це ж зовсім не по-украінському, а по-галицькому. Виписую зумисне от таку фразу з Літ. Наук. Вістн.; „Особливо вїла ся їм отая баба. Так уїла ся, що вони асигнували суму\"... Я двічі мусів спиниться, щоб розібрать цей шедевр галицького правопису, поки второпав, що воно за штука. І скрізь натикаесся на слова: від, се, сю, житє, обновлене, житєм, спостережень і т. д. Очевидячки проф. Грушевський думає, що в Киіві він натрапив на добрих переймачів, на якесь тісто, або мякеньку лемішку, с котороі можна зліпить, що хочеш, і він заповзявся з цієі причини навчити цього правопису украiнських пісьмеників, щоб завести це диво і в нас на Украіні. На це скажемо, що його праця й його наівні силкування надаремні. Якби в нас писали по—галицькому навить тільки самі отакі слівця: чорни очи, добрі матери, в крови, чотири, дядькови, чортови, то и це одно вже здивувало б або й насьмішило б публіку А то на тобі ще й—„уїла ся, вїла ся баба\"! Цю „дурість премудру\" хоч на виставку посилай! І отакі „ребуси\" звуться — фонетичнім правописом!!
 
Наші Друзі: Новини Львова