Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 23 січня 2020 року

Дрегочин та Остріг

Переглядів: 4446
Додано: 07.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/nechuy/dregochin.html
згасли, як политі водою. Я стояв на ярмарковому плацу препаскудного
жиді'всько-го містечка. От тобі й город!
Кругом плацу стояли невеличкі жидівські хатки, навіть без заїздів з
широкими ворітьми серед дому, як буває в інших містечках. Кілька жидівок
сиділи коло столиків і продавали бублики, медяники та паляниці. В одній
крамниці видно було мізерний дрібний крам. Поблизу сидів жид під
шапликами з дьогтем. Тільки квартира станового була похожа на міський
домик.
Ми обійшли плац і пустилися до одного масивного монастиря. Монастир
пустував. За мурованими стінами було видно ряди чорних високих домів, а
серед двору стояло прездорове будування костьолу з червоної цегли. В
костьолі подекуди ще блищали цілі шибки, але всередині вже пурхали
горобці та вуркотали голуби, позвивавши в бані гнізда. Того монастиря й
не закривало руське правительство: він знищився сам по собі. Кажуть, в
йому ще не так давно жив один останній польський чернець. Графиня з
сусіднього села посилала йому харч, шукала, запрошувала в той монастир
ченців і їх не знайшла. Останній чернець покинув свій скит, і монастир
став руїною.
По другий бік плацу стоїть ще масивніше будування єзуїтського
костьолу, так само не пощикатурене, з червоної цегли, зовсім ціле, але з
повибиваними вікнами, повнісіньке голубів та сичів. В йому навіть цілі
двері, котрі були зачинені й замкнуті. Кругом цього костьолу ще лежить
на улицях мостова. Костьол виходить на дві улиці, котрі вже щезли, і
тепер тільки зостався їх слід.
Просто фасаду костьолу стоїть масивне будування єзуїтських келій.
Воно високе, довге без міри і загинається глаголем на другу улицю. На
ньому ще лежить черепична покрівля, але стіни вже потріскались зверху
донизу, здорові вікна без рам, двері зняті. Ми ввійшли в двері в
просторний і дуже довгий коридор, котрий ішов через усе будування і
загинався коліном. В коридорі темно й сумно. Закруглена зводом стеля,
високі стіни переносили мимоволі думку в середні віки. Чогось здавалось,
що от-от почуєш крик і стогнання з-під землі, де св. інквізиція мучила
людей за віру. Я заглянув в просторні залі, в узькі, високі, як церкви,
келії, і на мене напав страшний сум. Згадки про страшні темні діла
єзуїтського ордену .Так і поплили в думці одна за другою. Які люде тут
вештались? Які ідумки були в і'х головах? Що вони задумували, і якого
лиха вони наробили для України? Тут коїлась страшна думка - загубити
Україну, тут систематично видирали від нас наших луччих і багатших
людей, перевертали їх на польську народність та католицьку віру і робили
ворогами України.
Серед темних коридорів, серед ряду келій, від котрих тхнуло могилою,
стало мені так сумно, що я бігом вибіг на світ, на сонце. А сонце
надворі так пишно сяло, обливало таким світом далекі зелені пологі луки,
що залило радістю і той страшний сум, слід котрого покинули єзуїти не
тільки в історії, але навіть у своїх страшенно великих будуваннях, що,
хвалити бога, стали тепер руїною.
Проти єзуїтського костьолу та страшного корпусу, 'через улицю стоїть
прездорове будування давнього єзуїтського колегіуму, чи гімназії. Сей
корпус довгий і високий на п'ять поверхів, вищий од єзуїтського корпусу.
Він додержався лучче, ніж інші руїни; на йому ще зосталась щикатурка;
його й тепер легко повернути на гімназію, але нема кому і нема навіщо
повертати. Містечко погане, маленьке, як сельце. Дрегочин навіть не
повітове місто, а заштатний город Гроднянської губернії. В цій давній
колегії внизу в першому поверсі тепер народна школа і квартира учителя.
І школа й учитель заміщають тільки невеличкий куток першого етажа. Решта
будування стоїть пусткою. Цей колегіум стоїть на широкому, не дуже
високому шпилі край самого містечка. Ввесь той шпиль з верху до самого
низу, до берега Бугу, вкритий садом, В той сад виступає і корпус
єзуїтських келій. Сад обгороджений і належиться до католицького
невеличкого костьолу, що стоїть на плацу. Колегіум, як видно, був в
самому монастирі, під самим оком єзуїтів.
За монастирським єзуїтським садом од плацу містечка йде улиця вниз.
На цій улиці стримить по обидва боки кілька вбогих міщанських хаток, але
мостова й досі збереглася. Ця улиця йде вниз до руїн панянського
католицького монастиря. Ця руїна стоїть за городом в узькій долинці і
заставляє всю долину, неначе ворота. Посередині стоїть костьол чудової
напівготицької архітектури, без портика, з двома масами колон по обидва
боки дверей. На цьому костьолі ще біліє щикатурка, і він навіть не
нагадує руїни. Здається, в йому ще йде служба божа і живуть черниці.
Будівля келій іде квадратом за костьолом і притулена до самого костьолу,
так що з келій можна входити в костьол з двох боків. Ми перейшли всі
порожні келії без дверей, без вікон. Келії черниць маленькі і такі
низенькі, що високий чоловік дістане рукою до стелі. Знать, черницям
жилося не так добре, як єзуїтам. Кругом келій зостався садок, але без
огорожі, зовсім запущений. В йому паслись вівці та корови.
Ми вернулись в город і пішли на високі кручі, що зносяться над самим
Бугом. Гори стоять над водою і такі круті, що на них не можна встояти
ногами, стоять, як сахарні голови, і обросли зеленою травою.
Яка дивна картина розстеляється внизу під горами! Гори доходять до
Бугу клином, і ті круті шпилі, на ко-торих ми стояли, знаходяться на
самому високому углу того клину. На захід сонця гори вже знижуються
понад берегом Бугу і стають незначними горбами; на схід сонця вони
повертають понад зеленою рівниною і закручуються на північ. Внизу лився
на далекій рівнині між лозами та гаями Буг і проступав до самого
високого шпилю і під ним круто загинався коліном, повертаючи з півдня на
захід до Вісли. По один бік Бугу на схід сонця розстелялося гроднянське
полісся: то була рівнина без краю, без кінця зелена-зелена, що й словами
сказати трудно. Тільки над берегом Бугу біліла сріблом полоска піску, а
там дальше слалися зелені луки, вкриті травою, а за ними зеленіли темною
зеленню кущі верб та ліз, а за ними слалося широке полотнище осоки. За
ясно-зеленим пасмом стоять соснові бори, як хмари, а за ними знов
подекуди, десь далеко-далеко блищали полоски зеленої ясної осоки, неначе
хто навів пензлем ясніші лінії на темно-зеленому фоні. Ще дальше знов
сизіли бори та бори, вкриті туманом, а на краю неба вже чорніли верхи
сосен, як поорана земля, присипана сухим пилом. Око бігло ще далі, як на
широких степах над Чорним морем, а кінця все-таки не було видно. І море,
і степ, і Поліська рівнина мають в собі щось однакове. Зелене Полісся ще
більше нагадує море, ніж голий степ. Маса зелені, маса лісів здається
зеленими хвилями моря, але хвилями живішими, граціознішими, м'якими, як
пух, як зелене пір'я, як оксамит.
Дивлячись на ту широку картину, я нагадав Київ. Яке похоже місце!
Неначе один чоловік вибирав місце для цих давніх городів! Безпечність
високості гір і дивна панорама! Естетичність, любов до натури грали
велику роль при виборі місця для давніх городів...
Надвечір ми рушили додому. Більше не було на що роздивлятись. Ми
переїхали Буг і потяглися лугами. На високих шпилях знов гордо піднялися
серед зеленого моря масивні мури, знов Дрегочин став городом. Ні, вже не
піддуриш! Прощай, померший городе!
В Дрегочині і тепер, копаючи льохи, знаходять давню мостову з каміння
на глибині двох і більше аршин, а подекуди земля провалюється в якісь
підземні ходи. Дрегочин мав свою історію. Тут коронувався Лев Данилович,
король Галицький, Дрегочин колись вітав королів, а тепер його храми
порожні, не сьогодні-завтра впадуть і зрівняються з землею.
Дрегочин нагадав мені ще один померший історичний український город,
Остріг на Волині.
Остріг дуже похожий на Дрегочин як місциною, так і своїми руїнами. І
тут так само гори виступають клином на широку болотяну рівнину, і на
самому високому углі, на крутих шпилях стоїть город і давні руїни.
Широкі болота облягають гори од сходу і од полудня. Вся рівнина заросла
осокою, і тільки подекуди на ній видно розкидані кущі лоз та верб. Між
осокою в'ється невеличка річечка, котрої береги неомежовані
 
Наші Друзі: Новини Львова