Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 20 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Процес національного самоусвідомлення українців Пряшівщини

Переглядів: 6305
Додано: 23.04.2009 Додав: haydamaka  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Іван Ванат
(м. Пряшів, Словаччина)
Процес національного самоусвіідомлення українців Пряшівщини

До окраїнних українських земель, які й після другої світової війни залишилися поза межами своєї матірної держа­ви, належить і Пряшівщина — територія, що простягається вузькою смугою на південних схилах Карпат від державного кордону України на сході до крайнього села Остурня Списько-Старовеського (нині Попрадського) округу — на заході. На півночі вона зливається з галицькою Лемківщиною, що вхо­дить до складу Польщі, а на сході — із Закарпатською областю України, з якими становить суцільну українську етнічну територію. На півдні й заході Пряшівщина межує із словаць­кою етнічною територією і входить з нею до спільної адміністративно-господарської одиниці — Східно-Словацького краю. Доречно зазначити, що територія Пряшівщини і нинішньої Закарпатської області України впродовж віків входила до складу Угорщини, а від 1919 до 1939 р. — до складу Чехословаччини. Отож, історичний розвиток в обох частинах етнічного Закарпаття відбувався в однакових умовах і однако­во позначився на їхній матеріальній і духовній культурі. Дещо відмінні умови створилися на Пряшівщині тільки після її адміністративного підпорядкування Словаччині в 1919 р. Від 1945 р. українців Пряшівщини відділяє від своїх східнозакарпатських одноплемінників державний кордон.
Після феодальної роздробленості Київської Русі українські землі в силу історичних обставин у різний час входили до складу чужих держав. Внаслідок того українське населення впродовж тривалого часу було розділене державними й адміністративними кордонами, але ніколи, ні за яких обставин не втрачало свідомості своєї духовної спільності.
Одначе фактор недержавності значно гальмував і нині ще гальмує процес конституювання українців окремих територій в модерну націю з усіма її атрибутами.
Національна державність є одним із важливих атрибутів конституювання модерної нації, що прискорює соціально-економічні й національно-культурні процеси, регулює матеріальну і духовну сферу суспільності, поєднує грома­дянський і етнічний компоненти патріотизму. Як відомо, в багатонаціональних державах державність, як правило, вира­жає інтереси більшості (панівного народу), підпорядковуючи своїй політиці інтереси національних меншостей і обмежуючи якоюсь мірою їхні права в матеріальній і духовних сферах. Така державність спрямовує всю політику на збереження свого суверинітету й територіальної недоторканості і закономірно породжує протиріччя між державними й етнічними інтересами своїх громадян. У такому разі розвинена національна свідомість суспільності (національної меншості), що прагне власної державності, суперечить суверенітету існуючої держа­ви, і тому остання докладає всіх зусиль до її приглушення різними засобами.
До такого висновку можна дійти й на підставі аналізу процесу самоусвідомлення українців Пряшівщини.
Довголітній історичний розвиток південнокарпатських українців в умовах чужої державності залишив тривалі сліди на їхній соціальній структурі і національно-культурному рівні. Відокремленість від більшості українського народу, позбавле­ного власної державності, соціальний і національний гніт з боку чужих панівних класів значно гальмували процес їхнього національного усвідомлення. Внаслідок того суб'єктивна свідомість південнокарпатських русинів наприкінці минулого й на початку нашого століття ще не досягла повного розуміння української національної самобутності, а залишилась на рівні східнослов'янської, основною ознакою якої була «руська віра», що однаково відображала етнічну й конфесійну спільність.
Уже за часів Київської Русі християнство на основі синкретизму з давніми народними культурними надбаннями і традиціями, як слушно зазначає Ф. Науменко (Дукля. — 1988.— N 6. — С. 42), набуває народного, тобто «руського», забарвлення як православ'я. Русин, руснак, руський, правос­лавний, а згодом й греко-католицький, стали синонімами, виявом патріотичних почуттів. Руська віра (православна і греко-католицька), поєднана з кирилицею, східнослов'янськими церковними обрядами і святами, була тим могутнім засобом, що протягом довгих віків цементував етнічну і східнослов'янську спільність південнокарпатських русинів. Хоч частина підкарпатських русинів на стику з угорською і словацькою етнічними групами протягом віків мовно асимілювались, «руська віра» й надалі єднала їх з членами свого основного етнічного масиву, стала тим корінням могутнього дерева, яке живило й найвіддаленіші його галузки. До того ж, унаслідок нерозвиненості соціальної структури закарпатоукраїнської суспільності, в якій селянство ще в 1930 р. становило на Закарпатській Україні 82,1%, а на Пряшівщиш — 89,64% всього населення, греко-католицька церква займала провідне місце в культурно-національному житті населення.
Національно-культурну єдність українців з обох боків Карпат зміцнювали господарські і культурні контакти. Істо­ричні джерела стверджують, що закарпатські українці навча­лися в Києво-Могилянській академії та в інших школах західної України. Єпископ Ольшавський під час своєї візитації в 1752 р. налічив на території Пряшівщини понад 60 священиків, висвячених у західній Україні. З Галичини та інших областей України поселилось на Пряшівщині чимало освічених священиків та дяків, між ними родини Підгаєцьких, Балудянських, Бачинських та предки Олександра Духновича.
Південнокарпатські українці користувалися друкованими книгами, що видавались на Україні. Під впливом літературної творчості і прогресивних ідей на Україні люди місцевого походження різних соціальних прошарків пробували писати вірші, історичні пісні й церковні проповіді.
На переломі XVIII — XIX ст. ми є свідками зворотного явища. Поряд з українськими вченими Львова, Харкова, Ніжина, Одеси працюють науковці з Пряшівщини: Михайло Щавницький, Петро Лодій, Андрій Павлович, Іван Земанчик, Михайло Дудинський та ін. Михайло Балудянський, уродже­нець села Вишня Ольшава, що на Свидниччині, був першим ректором Петербурзького університету, а філософ Андрій Дудрович — професором філософії в Харківському університеті.
У XIX ст., особливо в його другій половині, коли більш інтенсивно відбуваються процеси самоусвідомлення національної самобутності підвладних народів імперії, ідея єдності австрійських і угорських русинів зустрічає опір з боку угорських правлячих кіл. Спроба мукачівського єпископа Андрія Бачинського об'єднати Закарпаття і Галичину в одну церковно-адміністративну провінцію та план створити окрему політико-адміністративну одиницю, яка об'єднувала б Галичи­ну, Буковину й Закарпаття в межах імперії, що його висували закарпатські і галицькі політичні діячі, натрапили на рішучу відсіч з боку угорських церковних і державних властей. Отож, емансипаційні наміри угорських русинів зустрічали державно-правові бар'єри і не могли увінчатися успіхом. До того ж процес конституювання українського народу в обох «тюрмах народів» відбувався в атмосфері, експансіоністської ідейно-політичної боротьби між Росією і Австро-Угорщиною, яка негативно позначилась на його національно-об’єднавчому про­цесі.
Під кутом зору цієї боротьби треба, на нашу думку, розглядати й зародження москвофільства, будительства, літературної мови і національно усвідомленого процесу австрійських і угорських українців. Доречно зазначити, що в другій половині XIX ст. Прящівщина відігравала визначну роль у культурно-національному процесі всього Закарпаття. З Пряшевом, який від 1816 р. став другим релігійним і культур­ним центром Закарпаття, пов'язана й діяльність будителів. Однак цей період тривав недовго, бо після австро-угорської угоди 1867 р. його змінив півсторічний період економічного, політичного і культурного занепаду закарпатських українців.
Після австро-угорського компромісу угорська державність стала гальмом єдиного національно-культурного і політичного процесу австрійських і угорських русинів і спричинилася до того, що «Угорська Русь, — як слушно зазначив Михайло Драгоманов, —була одрізана навіть від Галичини більше, ніж Австралія від Європи». Внаслідок такої ізольованості процеси національного усвідомлення русинів в обох частинах дуалістичної монархії відбувалися в протилежному напрямі. В австрійській частині монархи, де створювалися більш сприятливі умови для культурно-національного і політичного життя, цей рух звільнявся з полону москвофільства і переходив на платформу української самобутності.
Нерозвиненість матеріально-технічної бази й вузькість національного ринку в Закарпатті спричинилися до того, що в так званому «русинському» питанні в Угорщині, а згодом і в Чехословаччині, переважав соціальний компонент. Слабка економічна база обумовлювала нечисленність інтелігенції і вузькість її поглядів на національно-політичну програму. Нес­приятливі соціальні умови більшості закарпатського населен­ня проглиблювали його залежність від держави, яку остання використовувала в цілях денаціоналізації русинів. Варто нага­дати, що й так звана «верховинська акція» Еґана, спрямована на пом'якшення злиднів верховинського селянства, мала й політичний намір — асиміляцію українського населення. Сам Еґан запропонував угорському урядові «використати сприят­ливу ситуацію, щоб цю національність зовсім і назавжди придбати і повністю змадяризувати».
Угорські власті всіма засобами намагались обмежити ідейний вплив галицьких і буковинських культурних діячів на своїх закарпатських одноплемінників. Шовіністичні правлячі кола зосередили свою увагу на греко-католицькій церкві, яка протягом довгих віків була охоронцем «руської віри» — серцевини духовності руського населення, змусили її підкоритись державі і спрямувати свою діяльність на мадяризацію руського населення.
Щоб викоренити із свідомості русинів почуття національної єдності зі своїми одноплемінниками по той бік Карпат, державні власті в 1915 р. поставили вимогу про заборону руського письма і руських свят (кирилиці і юліанського календаря) та їх заміну латинським алфавітом і григоріанським календарем. Пряшівському єпископові Новаку було доручено видавати на кошти держави так звану «русинську» газету «Наше отечество» латинкою за угорською транслітерацією. В церковних школах обох єпархій заборонялось використання кирилиці і азбуки з метою «патріотичного виховання русинського населення і злитття його культури з мадярською». Посилився виховний тиск церкви і школи на руське населення в дусі політичного русинізму, суть якого зводилася до заперечення належності підкарпатських русинів до українського народу, відстоювання місцевого діалекту як літературної мови окремого русинського чи карпаторуського народу.
Основою цієї ідеології є теорія відрубності культури, що базується на консервативному регіоналізмі, точніше на територіальному партикуляризмі і провінціалізмі. Угорський часопис «Ukrania», що видавався в Будапешті, в своїй програмній статті застерігав своїх читачів: «Рішуче і раз назавжди проголошуємо, що в Угорщині українці ніколи не були і зараз їх немає. Той народ, що проживав у північно-східних жупах, який ми називаємо рутенами, протягом століть злився з угорцями, а його інтелігенція зовсім змадяризована не лише мовно, але й національним почуттям». Мадяронство закоренилось у психології деякої частини інтелігенції, переважно з духовенства і чиновництва, яке вони і в наступні роки виявляли нігілістичним ставленням до соціально-економічних і культур­них потреб свого знедоленого люду.
Зате в народних масах мадяризація викликала хвилю протесту, який спочатку вилився в значний перехід у православ'я, а в 1918 — 1919 рр. — рішучістю відірватися від Угорщини і приєднатись до України.
У 1918 — 1919 рр. у силу зовнішньополітичних причин закарпатським українцям знову не судилося об'єднатися з більшістю свого народу в спільній незалежній державі. Народ­но-демократична революція в Східній і Центральній Європі означала для них тільки зміну угорської державності чехосло­вацькою. Хоч нова чехословацька державність створювала відносно сприятливіші умови для їхнього економічного і культурного розвитку, однак не усунула всіх перешкод минулого, які сповільнили їх національне оформлення. Адже економічна відсталість краю, мовна і релігійна боротьба серед населення були на руку чехословацькій владі, бо ними вона виправдовувала перед Лігою націй за невиконання взятих на себе мирними договорами зобов'язань щодо Закарпаття. Вихо­дячи з державних аспектів, чехословацька влада майстерно використовувала в своїй політиці всі недуги закарпатоукраїнської людності в справі придушення її національної свідомості.
У ще гіршому становищі опинилося населення Пряшівщини, яке було підпорядковано адміністративному управлінню Сло­ваччини.
Економічну відсталість краю з неусталеною національною свідомістю населення державні власті намагалися використати для остаточного закріплення тимчасово встановленого кордону між Словаччиною і Закарпатською Україною. Чеський етнограф Ян Гусек твердив, що Східна Словаччина являє собою перехідну область, де мовні, конфесійні та етнографічні межі, які тут динамічні, можна встановити на психологічній основі. Природні умови, за словами Гусека, створюють акультурацію (добровільну словакізацію), яку ніхто не припинить, хіба ж на якийсь час затримає. На його думку, «карпатські русини (русини Пряшівщини. — І.В.) опинилися в сфері західної культури, яку передають чехословаки. Тим вони відокремлені від решти русинів і створюють окрему етнічну одиницю з окремою карпаторуською мовою». Щоб прискорити процес акультурацїї, словацька адміністрація за при­кладом своїх угорських попередників намагалася нав'язати греко-католицькій церкві, яка під керівництвом єпископів Д. Нярадія і П. Гойдича очистилася віл згубної мадяризації і знову стала культур­но-національною представницею, словацький характер, бо «люди на нижчому ступені культури не розуміють поняття національності генетично, але пристосовують його своїм релігійним почуттям». Антиукраїнська політика крайніх словацьких націоналістів у період домюнхенської Чехословаччини і Словацької республіки всіма засобами намагалася переломити психологію людей, переконати громадську думку в необхідності прийняття більш розвиненої західної словацької культури. Своїх цілей вона досягла після ліквідації греко-католицької церкви в 1950 р.
Почуття єдності з українським народом стало ідейною зброєю русько-українського населення Пряшівщини, яке в роки другої світової війни активно включилося до антифашис­тської боротьби і внесло свій вклад у визволення і відновлення Чехословаччини.
За повоєнні роки воно досягло чималих успіхів на всіх ділянках суспільного життя, і порівняно з довоєнним періодом значно поліпшилися його соціальні умови, змінилася соціальна структура, підвищився і його культурний рівень. Усвідомлюючи співналежність русинів до українського народу, Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП) та інші культурно-освітні установи поступово переходили на платформу єдиної української мови і культури. Однак цей період не був безпроблемним. Сталінські методи національної політики комуністичної партії
Чехословаччиш завдали чимало ударів кволому національному організмові. Так звана «волинська акція» (оптація і реоптація), ліквідація державою греко-католицької церкви і її відновлення в 1968 р., ліквідація УНРП, відділу українських шкіл при уповноваженому відомстві в справах шкіл і культури Словаць­кої Народної Ради, перегини в шкільній політиці, що призвели до різкого занепаду українських шкіл, відчуження хлібороба від землі — ось далеко не повний перелік травм, завданих нашому національному організмові.
Ідеологізація й одержавлення національної культури пос­тупово відчужували інтелігенцію від простолюду, від його культурних потреб і майже вилучили з нашого вжитку такі почуття, як національна свідомість і національна гордість. У 60-ті роки у культурно-національний процес включилася молода генерація з усталеною українською національною свідомістю, що закінчила вузи на Україні. Вона рішуче вимагала змін у шкільній і культурній політиці щодо українського населення. Однак у роки тзк званої нормалізації командно-бюрократичне чиновництво гнівно відкидало будь-яку дискусію про справед­ливе розв'язання українського національного питання, що в свою чергу породжувало у значної частини населення космополітизм і нігілізм, байдужість до національних і гро­мадських справ та споживацький егоїзм.
Внаслідок такого становища листопадові події 1989 р. застали нас беззахисними й неорганізованими. Здавалося, що революція відкрила простір для ширшого розвитку нашої національної меншості, але в дійсності вона відкрила цілий ряд застарілих недуг. Такий стан уможливлює, з одного боку, нашим противникам не рахуватись з нашою меншістю як з повноцінним партнером, а з другого — різним авантюристам з власних рядів, так званим «русинським обродникам», „спасителям карпатського краю” і «апостолам правди» жонглювати старою і новою ідеологією політичного русинізму і тим самим ще більш ослаблювати наш кволий організм.
А яка перспектива? Попереду багато невідомих чинників і несподіванок, історичний досвід велить мобілізувати всі сили для самозахисту нашої духовної культури. Сподіваємось, що подуви свіжого повітря національного відродження України пробудять від летаргії й наше затуркане підкарпатське плем'я і захистять його від національної загибелі. А цьому повинні сприяти й тісніші зв'язки з суверенною Українською Державою.

 
Наші Друзі: Новини Львова