Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505268
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно...
— Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?.. — урвавши сміх і стрільнувши на майора
оком, запитує котрийсь значуще.
— Бачили... — озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: — Нав-віть
бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні... Хто то викинув подушку? Ото
буде хлопцям тепло спати!
— Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона
знадобиться?..
— А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... — далі шепіт, павза. І раптом
вибух сміху.
Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує — посміхається,
ледве опановуючи той мовчазний сміх.
“Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або
кандидати...”
“Професор” міняє тему:
— Увага, увага! Говорить... — зачинає він, як з радіо-висильні: — Говорить...
— Адесса-мама... — вставляє френч кольору кави.
— Так Одеса-мама...
— А Владивосток — помийна яма...
— А от доїдемо — подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?..
Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе...
Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, — розповім я вам,
як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.
І розливаючи пиво в склянки, веселий “професор” авторитетно починає виклад на
природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, “як Бог сотворив
той химерний край”, те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім “сам чорт
ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого”. Отже...
...Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї,
скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не
числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише
те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта — все є. А
було так, бачите... Як творив Бог світ... Хоча владивостоцький турок, що оце
розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться,
що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив
Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу...
Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі,
де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого
насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно
опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так він ішов
і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.
І прийшов він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився він на хребті
Сіхоте-Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього в мішку
ще до лиха всього є!
Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть усе з
мішка тут.
— Живи тут!..
Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!
І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло
трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
І ніхто йому не годен дати ради. “Хіба тільки турки або запорожці”, — мовляв той
владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій
землі — як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх
нащадків. На Кубань? — Запорожці. На Терек? — Запорожці. Під Петроград? —
Запорожці! І тут — теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли на-посівся на тих
дурних “х а х л і в”. Сам бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі.
Відтоді так воно вже й ведеться... Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на
нас — тпрру! — де сядеш, там і злізеш... Кельнер! Крем-соди !!!
Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до
лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.
Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не
зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку,
дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.
До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в
узбецьких — таких модних влітку — тюбетейках. Сіли біля крайнього столика,
відкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають очима по салопу,
придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться
собі на майора, дивляться собі на веселу компанію... Перезираються.
Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що в френчі й
галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що
запанувала на хвильку, виголошує урочисто:
— Следуйте за мной!..
Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:
— Пробачте, ви до мене?
— Так, до вас!
— Я вас слухаю...
— Следуйте за мной! — повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.
— Ого... Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно — чи туди ви втрапили?
— Мовчать! — гримнув нагло гість у тюбетейці. Другий підійшов і став поруч,
посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.
— Мовчать!.. — повторив перший погрозливо. — Слухать, коли приказують! Ви
заарештовані! Слєдуйте за мной...
— По-перше — я ще не заарештований. По-друге — я не збираюсь поки нікуди
“слєдовать”. А по-третє — то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз
“слєдовать”... — Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи
обцасом та спершись на спинку стільця рукою:
— Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану — ваші
документи!!? — раптом випалив він до обох зразу. — Ордер на арешт?.. Будь ласка,
ордер на арешт!?!
— Прошу... — І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його
арештованому до носа: — Ось ордер на арешт.
— Браво! — скривився зневажливо юнак. — Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий
самий ордер і я маю, прошу, ось... — і одвернувши полу френча, зухвало поляпав
рукою по кабурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.
Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину... Але
юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій,
але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли... Наробили матюкні і
лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.
У цей час звівся майор і ступив два кроки:
— В чім справа, граждане?!.
Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував
щось пошепки... В майора полізли очі на лоба.
— Многогрішний!?!
— Так... — і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те
все, одвівши рукою. Він протер очі. постукав долонею по лобі і враз люто крізь
зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та
суворо до тюбетейки:
— Звільніть... Це ж не той, не він... Я того знаю особисто... — Павза. — О, я
того добре знаю...
Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:
— Що вам наказано!?. І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?..
Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.
Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:
— Наказано звільнить... Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! — і
повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери,
матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою
лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки
швиденько вислизнули.
— Йолопи!.. — бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. —
Ідіоти!.. Не вміють чисто “работать”. Балбєси!.. — І, ні на кого не дивлячись та
не попрощавшись, вийшов геть.
Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої
 
Наші Друзі: Новини Львова