Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505266
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і
фокстротів, гомонячи, відступаючи, люблячи й мріючи, мріючи, мріючи... — летів,
миготів десь у казку.
Творив її і стремів у неї, гублячи межу між дійсним і фікцією, між фактами та їх
інтерпретацією. Гуготів у неї і був уже її часткою — часткою світу пригод, того
царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала і Амба.
* * *
В салоні-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно
по горизонталі, творючи лагідний вітер.
На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки:
червоне “Бордо” і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни — стоять вони
купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно.
Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до
одної і до гостей.
“Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!..” — і сміються, гомонять, пританцьовують.
Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду,
пастилою, тістечками, — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи
проміння.
Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на
чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання
клієнта...
Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..
Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній “шостій частині світу”, де можна
зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки
піклування про людину.
Це лише тут, у цій екстериторіальній державі — у цім єкспресі. Тут-бо свої
закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають
чужинці — якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.
Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними
призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, — то призми гойдаються,
тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють
спектри...
А у вікнах біжать вечорові сильвети, біжать двома безконечними стрічками:
фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини,
фантастичні сильвети дерев, блокпостів, будівель... Гейби два безконечні
кінофільми.
У салон-вагоні майже порожньо. Вже нема тих аматорів пива і вин і веселих
гутірок, що виповнювали його перших днів. В декого вже спорожніли кишені, бо всі
ці розкоші коштують гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одуріння десь
там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у присмерку коридорів і
тамбурів; інші накручують румбу...
Лише кілька людей посідають цей затишок.
Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор — чорнобривий, з м'ясистим
носом, віком понад тридцять літ, — майор ОГПУ — НКВД. Зсунув синій кашкет на
потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а
очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче “Правду”,
студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає
олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить
брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор
виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї “пролетарської”
держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і
гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям
вищості.
Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть
тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він
сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали,
де те диво, де та легендарна легенда... Диво — це він! І легенда — це він! Тут —
під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам
Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них —
у цих останніх — стало б волосся дуба.
І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення,
високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний
обов'язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим
часом не марнує часу на теревені: п'є отак собі бордо і студіює промову вождя.
В другім кінці салон-вагона веселий гомін, — дзвін чарок, жартівливі промови і
регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх
батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп'ятьох... Дудлять і
регочуть... П'ять пройдисвітів-скалозубів, п'ять молодих безжурних шибайголів,
п'ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей — “героїв нашого
часу”, що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з
місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи;
скалозублячи геть з усього... Ці теж такі — прожигателі життя й кишень; може,
кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге
разом. Ті самі, що літають по цілій цій “шостій частині світу”, по цім
велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби
могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.
Один з них — в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі
величають, не то жартома, не то серйозно, “професором”. Другий — у френчі й
галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, — більше за всіх і
зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом
уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.
Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським
сонцем, м'язистих, дебелих і суворих. А п'ятий — кубанець з Новоросійська і
разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.
Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь
на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили
нагло їхати — і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на
Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть... А не сподобається —
поїдуть назад. Подумаєш — діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не
дадуть собі в кашу наплювати.
П'ятий — той, що у френчі й галіфе кольору кави — пристав у дорозі до веселої;
безжурної компанії.
Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі
дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці... І
замовляли страви... Поводились як мільйонери.
— Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричі...
— Кельнер! Буженину!..
Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці
хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. “Професор”
вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, — аж на Чукотці,
біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та
й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі
речі.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.
Кельнер подає буженину. “Професор” бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє
довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.
— О! Еврика!!. — виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і
глибокодумно, немов з кафедри:
— Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І
напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій
благословенній землі... І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з
кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!..
Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за
моє, чи пак за їхнє здоров'я... Кельнер! Зубровки!!.
Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав “зубровку” і нишком хоче
забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але
“професор” чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:
— Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж
матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні...
Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби
його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно...
 
Наші Друзі: Новини Львова