Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506599
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.
Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне
діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви
стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони
відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос, — одні вибилися зі сну й з
апетиту; не могли вже ні їсти, ні спати, а другі, навпаки, — борюкались,
борюкались і вийшли переможцями — спростили своє життя до тільки їсти і тільки
спати, а інші й ще краще — могли спати і тільки спати. Але назагал, абсолютну
більшість опанувало безсоння, тривожний неспокій, хвороблива експансивність і...
в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервові, чутливі,
занепокоєні своїм здоров'ям, — вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали
порошки і докучали лікарям, що, втративши самі спокій і сон, грали напропале в
преферанс, загубивши межу між ніччю і днем.
Пересувається поїзд, пересувається час, пересувається життя в експресі, а ще
більше — настрій. Попри всі ті, зрештою, смішні неприємності, він підноситься до
найвищого ступня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове,
але неухильне наближення, недалеке здійснення мрії. Про те свідчить кожна
хвилина, кожен кілометр, кожна деталь назовні. Поїзд іде до мети.
За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів та
бурято-монголів в Улан-Уде; гордих, вітрами, сонцем і блиском снігів засмалених,
бронзових якутів, подібних до тих джеклондонівських індійців, і таких же
бронзових, в національні строї убраних якуток в Читі; тунгузів з гостровухими
псами... Китайців... “Гуранів”...
Поїзд іде Забайкаллям. Розважаючи пасажирів і пишаючись своєю ерудицією, якийсь
професор історії — кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою і
розчепірені перед носом карти — викладав, як легенду, історичну довідку про
перших-найперших каторжників Сибіру, про перших-найперших політичних засланців,
що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цім найсуворішім і
найпонурішім закутку Східного Сибіру.
І було їх двоє, тих піонерів: навіжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник
був другим. А першим був — бунтар і “ізмєннік” — “малоросійський” гетьман на
ймення Дем'ян Многогрішний.
Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої
сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...
За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних
каторжників... Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після
того, національних героїв цілої низки народів... Брязкаючи кайданами, вони
вимощували кістками це гробовище, цю понуру “юдоль розпачу і сліз людських”...
Професор розповідав повільно, помежи “вістами”, але ерудитно і барвисто, як
справжній професор історії взагалі, а Сибіру — зокрема. Він розповідав, власне,
про те, про що всі знали бодай з тих тягучих і грізних, безнадійних і
розпучливих каторжанських пісень, які становили колись чи це половину
всеросійського національного пісенного репертуару, та становлять ще й тепер, і
що їх співано кожним колись і тепер.
Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха
каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з
химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза
цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з
дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора
справила враження.
Ніхто тільки не замислився над тим, як той “ізмєннік”, той патріарх
каторжанський так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх своїх
онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам'ятник десь тут, серед цих
голих кряжів, серед цих забайкальських пустель...
У вікнах миготів, обертаючись, понурий ландшафт, перерізаний пасмами скелястих
гір. Він пропливав обабіч експресу, відстрашуючи своєю жаскою історичною
репутацією.
І ось... Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби
марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту...
Либонь, вони встали з-під землі — цілі ті покоління каторжників, армії їх!..
Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли,
спершись на кайла, на лопати, на тачки... По коліна в воді і в болоті... У ровах
і ямах...
— Ребята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!
Все кинулося до вікон.
Боже ж мій!.. Так ось вони!!. Справжні, реальні, невигадані і — незчислимі. Як
розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було
дивитись...
А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою — вимучені,
виснажені... В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір'яних
шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки
всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.
Стояли і дивились... Проводжали експрес — мерехтливе чудо небаченого чи давно
забутого світу...
Неголені... Забрьохані... З хворобливо запаленими очима... Безконечні лави
людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і
псами...
Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде...
І не було їм кінця, і не було їм краю...
Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили
собою прірви, й баюри, й провалля... А тепер ось стояли як на параді.
Полтавці... Чернігівці... Херсонці... Кубанці... Нащадки Многогрішного і нащадки
того Аввакума вільнодумного... Каторжники. Ті, що про них потім будуть
розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як
забайкальські вітри узимку...
З вікон експресу нагло починають летіти речі... Спершу від паротяга, — як
сигнал, — кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли:
цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені
в папір... — ціла веремія найрізноманітніших речей.
Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що
опанував експрес, викидали квіти... цукерки... гармонійки... і плескали з
ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків,
збираючись купами і топчучи один одного.
Над насипом почалась стрілянина.
І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що
трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут
грошей...
Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані,
розполохані стріляниною.
А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув
нестримним приглушеним риданням.
Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не
було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки,
махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.
Експрес летів божевільне, нестримно.
І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе вагона.
Це теж екзотика...
Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців
експресу. Нові вражіння, щодалі, то цікавіші, щодалі, то екзотичніші, відсунули
те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося
десь там, разом з Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і
ландшафти, незнані, небачені, неопізнані.
За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались
дивні панорами, аж но тяглася рука до гальма “Вестингауза” — до тієї аварійної
ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: “Зупинити тут!” — І піти,
побігти туди...
Знову тунелі...
Потім експрес влітав у ніч, як у суцільний тунель, і, запалавши вогнями та
опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і
 
Наші Друзі: Новини Львова