Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506596
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Всемогутній “Амба”, славніший за самого Арсеньева і екзотичніший за все на
світі. Володар дум і об'єкт молитовного екстазу та жаху не тільки в того
наївного Дерсу Узали, а й в цілого цього екстериторіального світу.
З тиграми міг змагатися хіба лише тільки женьшень. З-поміж усіх тих надзвичайних
аксесуарів потрясаючої екзотики з тиграми міг змагатися тільки женьшень —
чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід
уссурійського ельдорадо, оточений ореолом всеазійської, ні, всесоюзної, якщо не
всесвітньої слави. Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій
європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом
легенд і казок, блідне перед тим магічним женьшенем.
Сама його назва — саме те двоскладове слово набуло магічної сили і вже
відмолоджує стариків, зроджуючи в них надію, що ще не все втрачено, змушує
хвилюватись старечі серця, які вже давно одвикли реагувати на такі собі опуклі
бюсти й інші принади, на малиновий дзвін острогів і далебі юнацькі біцепси;
провокує старих кавалерів на хлоп'ячі вибрики і донжуанські пози, а молодих
доводить до гарячки, — виснажені надужиттям по тамбурах і півтемних закапелках,
вони гарячкове маячать тією хвилиною, коли той чародійний женьшень буде вже
па-решті до їхніх послуг... І не в силі дочекатись цієї благословенної хвилини,
тягнуть свою “кішечку”, свою “ципочку”, уявивши, ба навіть відчувши досить
виразно, що той женьшень уже в них вступив і зараз буде робити чудеса...
О Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнім промотором, таким рушієм
отакої-о маси людей, підіймаючи і пориваючи їх на надзвичайні діла та ще й
женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де ти пообморожував
ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і
азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.
Чи думав ти, що після смерті станеш таким промотором, таким володарем дум і
сердець прекраснооких панянок і їхніх мамунь та папунь, і одчайдушних
шибайголів, і навіть п'яниць, і навіть бухгалтерів, і навіть старих
гемороїдальних кооператорів?!. Що поженеш їх за тридев'ять земель, за
незчисленні пасма гір, несходимі простори пустель і нетрів з родичами та “со
чадами” завойовувати, опановувати і посідати той — відкритий тобою — світ, той
опоетизований Клондайк і заразом едем... Так, едем, де росте виноград і клюква,
коркове дерево і — якщо вірити тобі — полярна береза, живе субтропічний барс і
гімалайський ведмідь, ще й полярний “урсус арктос” на придачу; шляхетний олень і
сніжний горал; тендітний єнот і сестра гієни — росомаха тощо... Край — як
гарячкова фантазія п'яного, як маячіння божевільного.
Витвір космічного жарту, а чи плід космічного катаклізму. а чи то плід
всесвітнього гумору. Край парадоксів. Симбіоз субтропічного раю і сибірського
пекла...
А експрес летів і летів, поспішаючи, приспівуючи, пританцьовуючії на гладеньк й
дорозі.
І летіли, переганяючи його, серця і думи всіх тих екзальтованих конкістадорів.
Вирушивши з місця — десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харківської Лопані, з
київської Шулявки, з ленінградських, одеських та інших всесоюзна баюр, —
видершись з нудьги і прози всесоюзних буднів соцзмагання та одтявши все те одним
махом біля двірця, вони всіли до поїзда найдальшого рейсу і ніби наново почали
жити. Наново жити, наново любити і наново прагнути. Гнані геть з метою і без
мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невідоме. І те невідоме
почало вдиратися в їхню свідомість вже з перших же днів далі — більше,
стверджуючи, що вони таки їдуть туди, де все не так, де все інакше, де зовсім
інший світ.
Мінялисьсь краєвиди, мінялись настрої; мінялась флора, люди, обрії. Все вражало
новиною, щораз, то чудовішою. За Уралом спостерігали сніг на вершинах гір... У
Вятцусі спостерігали в натурі той фольклор, що звикли його бачить в столичних
крамницях народної творчості.
І купували його скільки хотіли тепер: купували гармонійки і гармонії, свистілки
і сопілки, купували вибагливі дрібнички — дерев'яні, паперові, глиняні, ликові,
розмальовані, випалені, різьблені генієм вятської російської цивілізації. І ті
дрібнички, і ті гармонійки та свистілки одразу змінили декоративний і вокальний
стиль цілого, можна сказати, експресу. Стиль європейський зазнав цілковитої
поразки, переможений стилем вятським. Все в нім цвіло і пишалося істинно
народним мистецтвом, шедеврами всіх вятських кустпромів, — кошиками, капцями,
валізами, ведмедиками і паяцами, гребінцями і збаночками, сопілками і півниками,
балабайками і найхимернішими іграшками...
Вокальному європейському стилеві повелося ще гірше. “Заткнувся” увесь
найкласичніший репертуар, — експрес засвистів, запищав, зачиргикав як навіжений.
Всі ті коники, і сопілки, і півники, і чортики — все те почало діяти, ніби
виповідаючи оте знамените “догнать і перегнать”. А гармонії і гармонійки ревли
так, що витиснули геть румбу і навіть рідного Дунаєвського, роздираючи вуха і
душу не тільки пасажирам, а й станційним диспетчерам та кочегарам. Але ніхто тим
не переймався, — все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною і екзотикою.
На кожній станції, де тільки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще
ніхто не бачив з них. Пасажири вибігали геть з усього поїзда, розхапували всю ту
новину, всю ту екзотику і напихали нею експрес. Сідали і мчали далі. Зі сміхом і
жартами, з частушками та з “шірака страна моя родная”, а ще більше — просто з
виском і галасом.
Біля Іркутська вони пнулися в вікна і співали давньої каторжанської пісні, тієї
знаменитої, що її знали всі, як гімн колишньої царської імперії: “Далєко в
странє Іркутскай...”
Біля Байкалу вони купували омулі... Не менш давні і не менш легендарні омулі, що
стали одною з перлин всеросійських гордощів і що купувати їх тут стало священною
традицією. Поїзд спеціально зупинявся, і все висипало геть... Зупинка та була не
на станції, а так, на самісінькому березі справді химерного моря; колія
проходила під скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу
в кількадесят кілометрів. Велетенське озеро, обставлене крутими горами,
стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитній оправі
лісистих кряжів. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку —
змогу не тільки подивитися на цей національний скарб, а й вмочити пальці в нього
— в те “священне море” та пошпурляти в нього камінці.
Мешканці експресу метушились, як сарана на озимині: все те вдихало емоції,
айкало, ойкало, плюскоталось у воді і розкуповувало шпарко омулі — вуджені,
варені й солені, що їх нанесло сюди тубільне жіноче населення, либонь, з цілої
округи — з усіх чотирьох берегів Байкалу. Омулі були свіжі, омулі були й
смердючі, але всіх їх розкуповувано, бо це ж були не звичайні собі риби-омулі, а
священні риби омулі, — тієї “омулевої бочки”, либонь, що про неї від століття
співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла “широка страна родная”,
словом, екзотичні омулі...
Кондуктор свистів, і все те разом з омулями пхалося назад до купе, чіплялося за
поручні... Експрес не рушав доти, доки не чіплявся останній пасажир. Провідники
всіх своїх знали в обличчя і могли здалеку точно устійнити, чи вештається ще
котрийсь по юрбі, а чи сіли всі.
Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та
взагалі прибайкальським чи “про”байкальським фольклором. То шукачі щастя їли
омулі, ревли “Славноє морє, священний Байкал” і розповідали та вислухували
легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі
довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо:

...“І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як
відомо, лід. Лід тисне на воду — ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і
підіймається в морі тім — у Байкалі... І коли б не височенні гори, що стоять,
бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда... А в
дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою — та й у Байкал...
Доказів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож!
Байкал — межи лісами непрохідними, межи горами неприступними і від найближчого
моря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!..”
Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!
Разом із змінами у зовнішнім, видимім світі дають себе знати і зміни у світі
внутрішнім, зумовлені змінами в часі. Поїзд йде по паралелях із заходу на схід,
назустріч сонцю, і з кожним днем, з кожним географічним градусом довготи
пересуваються ранок, вечір, ніч — на годину... на дві... на чотири... Біля
Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.
 
Наші Друзі: Новини Львова