Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505267
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна
дівчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш
— чорнява вона чи білява.
Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей
гвинтівкою...
Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві
групи зупинилися...
Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.
— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав
знайомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!..” — А бий тебе коза хвостом, як каже наш
тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..
— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так
розігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.
— М о р о з и!..
— С і р к и!..
Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться... А два роди — два
древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не
змогли розминутися.
Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку
незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.
Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких
речей, а то ще й несподіваніших.
— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до
бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька
на запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять,
зять-приймак... А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже... А ото — Марійка, ба яка
гостра, як швайка... І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли,
та й досі...
— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
— Та на тебе ж глядячи!..
Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.
— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш,
цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..
— Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя
кобила, ха-ха-ха!..
Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й
Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до
хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но
та її бринькнула по губах.
— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що
її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як
дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то
його завидки беруть, глянь-но на нього...
— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка...
— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись,
мабуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу... — і зайшлася реготом зі
спантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я
поцілувалася... Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дівко... — і
ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте.
— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що
в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха
та й нам страху...
— То ото я така страшна?..
— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та
й втопиться, а друге...
— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде...
— От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й
мордує...
Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.
А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці,
гомоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза —
Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей
край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так,
що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись,
раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у
старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля
там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного (“будь він
неладний, прости, Господи!”). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, —
договір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м'яса; для
всього того начальства, либонь. “Пани м'яса хотять!” Ось так... Оце вже
двадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою,
розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі
страхіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч
туди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв'ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике
вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й
амуніцію на сучках. Нап'яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали
табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм
пастися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до
розв'язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не
було. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води
не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після
дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може,
тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою.
Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй
те не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж
поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та
набіжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така
кирпата? А я б...
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в
мене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в
жнива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?
— Грицю, Грицюню... — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре,
— лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з
руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком
лишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!
Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.
— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще
подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану...
А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала
напрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс
у неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй,
 
Наші Друзі: Новини Львова