Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505272
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Вгорі закихкотіла вивірка. Григорій задрав голову і довго дивився з цікавістю на
вершечок кедрини, намагаючись углядіти ту веселу звіринку. Обмацав очима кожну
гілочку, кожен сучок, кожну торішню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботіло,
але вивірки нема, так причаїлась. А як опустив очі, глянув навколо — і не зміг
уже зорієнтуватися, звідки прийшов і куди йому йти. Почав шукати по кишенях
папірця — почепити на гілочці, щоб була мітка. Але в цей час гримнув постріл (за
лунами не розібрав, з якого боку), і щось хуркнуло крилами, майнуло і сіло на
суху осику. Пара рябків! Один витяг чубату голівку і завмер, а другий
пішов-пішов по гілці, дослухаючись. Григорій підвів помалу дубельтівку і
вистрілив двічі поспіль. Один рябок упав униз і затріпотів у гущині, а другий
наче теж вбитий, бо пішов навскіс, боком-боком, на крило, либонь. Упав.
Григорій, примітивши місце, де впав другий, — рудолисте, пишне якесь дерево, —
зайшов у гущавину, підібрав першого, що ще бився в бур'яні, розсипаючи дрібне
сіре пір'ячко, і був подібний до степової куріпки. Потім, відшукавши очима
рудолисте дерево і наставившись на нього зором, пішов, переступаючи через кущі
та колоди. Дійшов — нема. Крутився, приглядався — нема. Знов десь пролунав
постріл. Але луна торохтіла з усіх боків, і годі було добрати, де саме
стріляно... Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарешті помітив пір'їну на
гілках. Обдивився на тім місці пильно — рябок сидів у гущавині, припавши до
землі. Піймав...
Тепер і назад би. Але звідки прийшов і куди йти, не знав, розгубився. І так ліс
та схил гори, і так, і туди ріг виходить, і звідти. Ліс і ліс. Шукаючи рябка,
він окрутнувся разів з десять і закрутився завсім. Пішов ліворуч. Ішов-ішов,
роздумав, вернувся. Пішов праворуч — і теж вернувся! Туди к бісу! Крикнути?
Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступні відійшов і заблукався. Пішов
просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав би бути табір, а нема. Вернувся. І
що більше кружляв, то більше відчував, що заблукався безнадійно. Аж піт
виступив, але не від страху, а від думки, що навіки себе осоромить, — ось-ось
там кинуться і почнуть шукати. Але прибрав себе до рук. Спокій насамперед. І
засміявся — яка дурниця. Вийняв хустку, почепив її на кущ, щоб помітно здалека,
і почав від неї робити коло, пішов спіраллю... Ага, ось пір'я, де впав перший
рябок. Добре. Нагнув високу ліщину і заломив вершечок, ще й кору обідрав, щоб
біліла. Глянув угору — може, по сонцю визначить, де схід, де захід, бо йшов,
либонь, зі сходу. Але сонце було десь за кряжем, невідомо де, а на малюсінькій
синій латочці вгорі ані хмаринки. Тоді від ліщини почав розкручувати нову
спіраль. А далі пішов просто на становик. Тьху! Ось тут же він ішов, траву
прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бік. Довго стояв, слухав. Невже
заблукав знову? Коли щось трісь! трісь... Заливай! Понизу, принюхуючись до
сліду, біг пес його старим слідом.
Григорій постояв тихенько, поки пес зник, а тоді пішов швидко в протилежний бік,
саме туди, звідки біг пес. “Це ж вона шукати послала”, — майнуло в голові.
Добре, що розминулись... Коли це — близько гомін. Зупинився. Завмер. Чути, як
тріщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.
Дівчина:
— Ясно — заблудив... — А в голосі така щирість, аж серце Григорієві тьохнуло.
Грицько:
— І таке! Цей заблуде!
Дід:
— Не скажи... Я он в сорок літ заблудив, я! І коло самісінької хати! Та й мало
не пропав.
Дівчина:
— Ходім, Грицьку, пошукаєм. Або стрельни, лишень, тож твій дружок, ти ж із ним
так гомонів сьогодні...
Грицько:
— Та ти ж послала Заливая! Він знайде його і приведе, як арештанта.
Але дівчина дістала вінчестер і стрельнула.
— Ого! — це Григорій, спокійно ідучи кущами, ніби й не він. — Аж два зразу
впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руці два рябки. Всі
засміялись.
— Ми вже своїх ось поскубли, давай і твої сюди. Григорій сів з дідом скубти
здобич.
— А де ж Заливай? — здивувалась Наталка.
— Який Заливай? Він же з вами був... Через хвилину прибіг Заливай і приніс у
зубах Грицькову хустку. Дівчина намняла йому вуха, сміючись:
— Обдурили нас.
Потім байдуже взяла хустку і повісила на кущі:
— Од кого це наш мисливець так утікав, що й хустку загубив?
Григорій почервонів.
Поки обід варився, всі пороззувались, помили ноги, порозвішувавши ічаги, попрали
онучі — кожен свої — і теж порозвішували сушитись. Понапували коней і задали їм
вівса. Почистили рушниці.
А по обіді якийсь час відпочивали.
— От бач, — ніби згадав дід щось, лежачи на в'юках та дивлячись угору. — Вас два
Грицьки, і нам треба якось вас так звати, щоб не плутати... Таке хоч нумеруй. Як
би ж зробити?..
Довго жартували, вигадували всякі нісенітниці, та нічого не могли вигадати.
Особливо смішив усіх Грицько, пропонуючи всілякі найнеможливіші назви. Мовчала
тільки Наталка, — сіла собі коло води на камені і, спершись спиною об дерево та
вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить
вода, обминаючи перепону.
Кінець кінцем вирішили “чужого” називати Григорієм, а свого, як і перше, —
Грицьком. Потім нав'ючили коні і рушили далі.
Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли
довго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого
джерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились.
Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді.
Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати
мошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою — нацупила свій шолом,
застебнула вуха — і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий
комар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов
попереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу.

Григорія ніби хто кропивою жалив, — він шалено тер то в однім місці, то в другім
і відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице,
муляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені,
чмихали ніздрями, відбиваючись від мошки.

Зустріч з Морозами
Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому
завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти
становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених
мандрівників, благословенний струмочок чи ключ.
До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився,
розвиваючи темп.
Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.
На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все
перерішила по-своєму.
Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі
поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого
комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої
казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і
тварин.
І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони
зустрілися...
То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій
лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.
Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко
нав'ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні — молодиця з
немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в'юках, і. тримаючи немовля на
грудях.
Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна
 
Наші Друзі: Новини Львова