Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506611
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
півтонни соли... І посолили... Ну, тепер ясно?
— Ясно.
— Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все
нам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого
невтямки. Та я й сам іноді дивуюсь... От, скажімо, мар... Вода ж тече згори
вниз, а от маєш: високо в сопках — і багно. Та яке багно! Буває по двадцять
верстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже
назад довіку не вилізеш... Раз ціла експедиція загинула, — загналася вночі на
мар... Лихий їх поніс! А от чого вона буває?..
Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар.
Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище... Грицько
слухав, дивувався і ніяковів:
— От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, — сам знаєш, а розпитуєш.
— Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов
китайська грамота.
Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче
розповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в
усіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і
рибальства, стрілецької справи і траперства. Це — дитя нетрів. І він, далебі, і
сам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.
Досі його єдиним другом і супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з
нею вони мало розмовляли, — ні про що, все було однаково відоме, разом
переживане. А там, де потрібна була мова, там обходились кількома короткими
словами.
Наталка йшла на кільканадцять ступнів позаду в інтервалі межи кіньми, бачила, як
хлопці жваво та весело розмовляли, розрізняла чуйним вухом обидва голоси, ловила
сміх і окремі слова, але до них не підходила.
Сонце почало припікати. В гущавині ще стояла прохолода, а як переходили голі
плаї — сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у
церкві. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка.
Але пташок у лісі мало. І ніби доповнюючи цю нестачу, раз перелетіла якась
звіринка з дерева на дерево. Зірвалась з високої ялинки і, розчепірившись, мов
кажан, пішла-пішла вниз, вниз, а потім з розгону вигналась вгору і вчепилась за
стовбур осики, подряпалась швидко вгору.
— Що то, Грицьку?
— Та летяга ж. Білка така летюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком.
А раз Григорій бачив, як на осяяній сонцем галявині, межи деревами по буйній і
росяній траві гуляли високі граційні тварини. Поглядали на похід і не
полохались. Аж чудно, ніби в зоопарку.
— Глянь! Що то?
— Та козулі ж...
— Такі високі?!
— А хіба ще й низькі бувають?
— Плохі які... Чи дурні якісь...
Грицько засміявся:
— Плохі і дурні, кажеш? Спробував би ти їх побачити восени або зимою! Зараз вони
розкошують, ніхто їх влітку не полохає, а в цих же місцях то й зимою не часто,
от і не бояться.
А козулі й собі дивились на химерні тварини — що воно таке? Потім, не
кваплячись, пішли уповільненими стрибками і зникли.
— Тут їх до лиха. Та й іншої тварі тут до ката, от тільки не вглядиш їх просто.
Козулі ще сяк-так, особливо котрі неполохані. А от інші — обережні та чуйні
збіса. Вони нас бачать, а ми їх ні. От десь стирчить собі сук і стирчить. І
годину дивись, а він собі стирчить і не ворушиться. Сук — і все. А воно — роги
сохатині або ізюбрині, а сама звірина стоїть, стерво, за пнями або за колодами і
визирає одним оком. І щезне, мов тінь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба
терпіння, та хисту, та й відваги, щоб тут щось заполювати.
У повітрі десь почало дзижчати, щодалі, то більше. Назустріч полетіли комахи,
подібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся — над кіньми вони, комахи тії,
вились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і
обвішувала ним коні.
— Паут пішов, — сказав Грицько з досадою. — От іще зараза, скажи ти! Не дав
животині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще
ж далеко, до джерела.
Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні.
Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки
ляпотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій
випустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та
собак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, — вмить налипали купами... А
людей не чіпали.
— Тобі — буланий, мені — чорний! — скомандував Грицько.
І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней... Де вдарить рукою, там
пляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще
більша купа насідала... Дійсно, як кара Божа! І таке стерво — не встигло сісти,
жигнуло — і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б'єш —
більше з'являється.
— Тпрру-у! — скомандував дід. — Не буде діла! А шукай, дочко, дьоготь!
Знайшли дьоготь і понамазували коням найуразливіші місця. Коні не стояли,
танцювали, відбороняючись від комах. Дід бурчав:
— Ти лихо... Ще ж і далеко, а треба б дійти, бо з'їдять.
Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став він муругий, як зебра.
Рушили. Оскаженілі паути вились роем і, роздрочені дьогтем, вже нападали й на
людей. А коням лізли в очі, в ніздрі, у вуха, сідали на губи, миттю сідали на
язик, коли десь губа відслонялась... Де тільки не було дьогтю, туди й лізли,
зосереджуючи тепер напади величезних армій на невеликих площинах. Фронт, бач,
скоротився.
Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допікали паути й їм.
— І ти скажи! — сердився Грицько. — Оце сьогодні лютують сизі. Тоді щезають —
з'являються жовті... А потім знову сизі — та дрібні, та злючі. Чи й у вас є там?
Нема? Щасливий народ там. А тут їздити вдень не можна. А тварина дика скільки
бідолашна терпить! Оце зараз ізюбр десь сидить у воді, тільки морду видно та
вуха стирчать. Сховався від паута. І що він робить, той паут! Особливо козулям.
Буває, в марті вб'єш цапа, облупиш, а там попід шкірою хробаки ворушаться. У
живої тварини — і хробаки, га! А він ото з літа жигне та й покладе під шкіру
яєчка, а з них за зиму налупиться ота погань і живе там до весни. А в марті вже
ворушиться, над нею ж на шкірі утворюються моргулі. Потім хробак проточить дірку
в моргулі та й випадає і стає оцим чортовим паутом. Шкіра ж така ні к бісу не
годиться — вся в дірках, мов решето.
І періщив з усієї сили долонею по паутах. Всі так.
Руки у всіх були закривавлені, ніби в різників.
Незабаром стежка пішла вниз. Пішла вглибину. По якімсь часі вся валка спустилась
на дно глибокого розпадку. Там панувала півтемрява і прохолода. На самім дні
дзюрчав по камінні струмочок.
Вода булькотіла, поспішала, щось розповідаючи на ходу камінцям та корінню.
Паутів стало менше, зовсім мало. Але ще були. Тільки ж це щастя, порівнюючи до
того пекла, що лишилося позаду. Було тихо і спокійно. Тут стали на перепочинок
до моменту, коли можна буде їхати, коли паутині банди втихомиряться. Хлопці
розв'ючили коні, поставили їх в найбільшу гущавину, а самі полягали горічерева
на каменях.
Старий взявся майструвати сішки. А Наталка умилась, взяла вінчестер і пішла по
розпадку.
— Ведмеді полохати? — посміхнувся Грицько, лежачи хрестом. — Стривай-но! Ходім,
Грицьку, й ми по рябки!
Хлопці швиденько забрали рушниці і догнали Наталку. Григорій взяв дубельтівку. В
розпадку було мокро і півтемно, мов на смерканні. Сюди не добивається сонечко.
Величезні кам'яні брили, пін, вітролом — все позаростало сивим мохом.
Трохи йшли гуртом — нема діла. Тоді розійшлись, — ану хто швидше здобуде на
юшку, хто мисливець, а хто ні? Григорій пішов праворуч. Виліз на становик і
спустився на другий бік, увесь час пильно приглядаючись до прикмет — примічаючи,
куди йде, щоб не заблудити...
Вгорі закихкотіла вивірка. Григорій задрав голову і довго дивився з цікавістю на
 
Наші Друзі: Новини Львова