Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506614
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
Грицько посміхнувся:
— Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
— Ні. Це якісь страховища — арештантів водити.
— Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше — таких собак, як оці, то,
мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди,
тунгузи та якути — там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та
було де хліборобити, — але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі — Заливай та
Рушай — то якутські лайки. А оцей рудий — це Нерпа — гольдячка, лайка теж... Але
не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за
“штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім
сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони
тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу
тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці — навпаки.
Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім
їхня й ціна.
Без них ми — ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь —
вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! — покликав
Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у
німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й
мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько
поплескав його по страхітній морді.
— Це Наталчин дружок!
При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.
— За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона
крикнула: “Чужий!” — то було! І ти скажи, яка твар!.. Колись його підідрав вепр.
Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, — переломлена була, і черево було
розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та
панькалась, як із людиною, — от він і звик до неї. І кажу тобі — він, доки й
живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять
тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були
його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не
розбереш — жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже:
“Віддавайте й мене на придачу”.
Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський”
шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.
— От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він
однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або
хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти...
— А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій
черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй!
Шукай!..” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі
боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них — ватаг, без нього вони, як
москалі без генерала.
Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами,
бур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на
голови, мов хто хлюпав крізь решето.
Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту.
Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом.
Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як
геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали
вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали
наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах
мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя
рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце,
вивірки й радісні луни...
— Ну що, може, перепочинемо? — запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з
дірочки чвиркала вода.
— Ні, вже як купатись, то купатись, — сказав старий Сірко. — Поки нема паута,
будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
— Беріть ліворуч! — звелів старий.
— Ага, це на Голубу... — зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду
і поясняв: — Голуба — то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько.
Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.
— Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, — попросив Григорій.

— А ти хіба не знаєш? — щиро здивувався Грицько. — Хоча правда... Ну, солонці —
то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.
— А що таке ізюбри?
— Та ізюбри ж... ті, що на них панти.
— А що таке панти?..
Грицько засміявся недовірливо...
Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної
трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем
галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях
ішли поруч...
— Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок,
гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але...
— А що то таке — валюшні та дудаки? І оті як їх — кроншни, чи що?
— Ну, от бач, — засміявся й собі Григорій. — Отож не кепкуй, а розповідай мені
все доладу, щоб я знав.
— Добре. Солонці — це такі місця на гарях та марях... Ну гарі — це вигорілі
нетрі, а марі — багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях
пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов... Отож на марях та
біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля — це й є солонець.
Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді,
коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті
солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше — видно все навколо. І
ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці
дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині... Або плямистого оленя. Та плямистого оленя
вже майже немає. А ізюбр — це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще
дуже багато, а вигляд мав він... Та от побачиш сам.
— І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
— От, їй-бо! Ну, ось... Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому — березні
збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на
час “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються
за самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як
ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх
і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І
стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на
панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто
вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра
всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну,
тепер уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно.
Потроху сам побачиш і все узнаєш.
— Стривай! Ти кажеш, що солонці — то природна солона земля. А мати та й Наталка
казали, що ви їх солите...
— Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його
добре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для
пантівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш...
Бач, пантувати — це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в
жінок та дівчат роги не ростуть... Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці
навести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній
сидіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб
халупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно
одурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку
не підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не
викликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А
щоб звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу
півтонни соли... І посолили... Ну, тепер ясно?
 
Наші Друзі: Новини Львова