Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505261
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
пострілу примовляв зітхаючи:
— Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим,
як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий
промисел.
П'ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб
була вірная.

Розділ шостий
В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ
На марші
День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На
промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось
якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й
пакували в мішки, торбинки і торбиночки — борошно, свічки, оселедці, хліб
свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас,
мед... Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки... Мати все приказувала
Наталці:
— Ти ж дивись — те буде там, а те там...
— Добре, добре, мамо, — там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо...
Скільки того й діла!
Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову...
Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати... До голки й нитки запакували ще й
марлю, — навіщо то вона буде потрібна пантівникам.
Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:
— Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі — то вже так, а тут є
кому...
Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому
незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і
борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і
сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив
і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в
комору... Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт,
цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви.
Різали шкіру...
За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.
На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля
Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней — сірий,
буланий, вороний і гнідий — пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до
такої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.
А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.
Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи
часу. Стара упадала коло них і журилась.
— Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж їхала):
— То їдьмо!
— Еге, їдьмо. А дома хто буде?..
— Чого це ти, бабо, заквоктала? — обізвався старий Сірко. — Нудно їй. Нічого,
понудьгуєш — ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.
— Ніби я вас погано шаную... Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж,
дитино. І ти, синку (до Григорія)... — Ти не дивися на них, їж добре... Там, як
поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б
не їли.
Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли
нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень... Пили
наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами,
сите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску
солодке — мед і солодку брусничну...
Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці
накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.
На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.
— Ну, з Богом!
Весело попрощались з матір'ю.
Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з
рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки
не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє
нав'ючених коней — сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до
літунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою:
вона несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней — буланий і
гнідий. Всі йдуть черідкою.
А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і
всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові
— той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому
Сіркові.
Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись
помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.
А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно
було...
Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній
матері рукою.
В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку.
Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани,
підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.
— Буде ясний, гарячий день, — обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.

Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась
зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно — не то
зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом —
проводжала. Григорієві спало на думку подібне — з дитинства знане: ...ідеш
степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на
верхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”
І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.
А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій
нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби
бажала успіху, приказувала щось, навчала.
— Це, щоб ти знав, тутешній соловей, — пояснив Грицько, ідучи попереду. — А
знаєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”
Григорій засміявся:
— Ай справді!
Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить?
Чи не пить? Чи так погулять?..” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова
виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак
запитання.
Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти
останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з
перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей”
і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є
тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі
вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.
Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней,
стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі,
широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а
одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.
— Ти тямиш щось у собаках? — спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали
гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.
— В путніх дещо тямлю.
— В яких це путніх?
— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
 
Наші Друзі: Новини Львова