Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505273
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.
Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові
зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж
Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.
— Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з
хати назустріч.
— Подивимось, який ти стрілець, синку!.. На ось, це тобі, — і дід подав
гостинець.
В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.
А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сірко додав:
— І коня матимеш, синку... Оцього ось, гнідого...
— Ану лиш, стара, — обідати!
Та в “старої” вже все було готове.

Розділ п'ятий
“П'ЯТНУВАННЯ”
Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на
промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше — треба
зброю в порядку мати”.
Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на
призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і
закипіла робота.
Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою
“японку”. А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій
розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи
— чи не забув, як те все робиться.
Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила
іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то
він тую “іграшку” дістав.
— Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?
— Ну ж?..
— То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера
гвинтівка. Еге ж...
І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо
оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним
вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу
контрреволюцію та “япошків”, — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з
старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку.
Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від
нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”
А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:
“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.
Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки
закінчив:
— Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.
Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А
може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя
створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтівка це не проста і
дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії...”
Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль
всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре
збалянсована. Бавився, як іграшкою.
Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею
поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з
вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все
перевірила та вичистила, змазала... І вже збирала докупи.
Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим,
що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От
тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом... Охота була
побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою
і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все
розпадалася, не трималася купи... Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому
за нього.
Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не
бачу я...” Проте не втерпів і запитав:
— А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?.. Чи вмієш?..
Григорій почухав голову:
— Не пробував. Може, й умію... Не святі ж горшки ліплять...
— І то правда.
Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці,
понабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були
добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на
ремінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.
А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко
подивився з-під долоні через падь та:
— А катни-но, Грицю, он туди... — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: —
Та візьми крейду... Крейду не забудь!..
Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і
подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній
галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там
зіскочив з коня і став щось ворожити... По якімсь часі веселий примчав назад.
— Поп'ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші
стрілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то,
може, позабували.
— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і
виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його.
“І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив.
Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови...
Правий бік бінокля темнив.
— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
— А що то таке “лінза”? — це дід.
— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
— Отож така в нього господиня... Тут Наталка відібрала бінокля:
— Таке-е... Це зовсім добрий бінокль. Крутять...
— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала
плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
— Коли ж він неправильний...
— Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід
відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти,
синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш...
Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону...
— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві
рядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім
Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і
нашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
— Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина.
Потім — Грицева і так за порядком.
— Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.
— По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами... Не псуйте куль.
— Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб'ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!..
— і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по
раз вистрілила п'ять разів. Швидко.
— Тю-у!.. — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і
 
Наші Друзі: Новини Львова