Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506616
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив “Я... Григорій!..”.
Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
“Та забіліли сніжки... Забіліли білі... Ще й дібровонька...”
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться.
Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
“Ще й дібровонька!..”
І разом з першим на повні груди:
“Та й заболіло тіло бурлацькеє біле... ще й голівонька...”
Два голоси — два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у
домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового,
покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила,
вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона:
— Адставіть пєсні!!!
І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:
— Ад-стт-а-ві-і-іть!!.
“...Ще й голівонька... та ніхто не заплаче по білому тілу...”
Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше
стає потужною, кипить, вирує...
Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім
вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане;
може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то
вітер сибірський гуде стоголосо... Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко
спершись спиною об стінку...
“Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його... товариш його...”
Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве
“Й.С.”.
“Ой, брате мій, брате, — товаришу рідний... може, я й умру... Може, я й умру...”

Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку... В'ється та пісня над
драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її
чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить,
летить.
А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, — миготять, вилискують...
Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, — простяглися аж ген-ген і
тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем,
висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть
урватись.
“...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний,
з клен-древа труну...”
Поїзд вривався в тунелі і скажено просовгувався крізь них, як набій крізь люфу
гармати, намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою, та не одставала
пісня і не уривалися криваві жилки.
Миготіли сильвети гір... Приамурські нетрі... Сопки і кряжі Малого Хінгану...
Роз'їзди... Блокпости і станції. Запобігливі семафори ще здалеку підіймали руки
і злякано брали “на караул” — йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливі
сигнали в блокпостах:
— Йде е т а п!..
Все розступалося, і він пролітав зі свистом і ревом, цей привид.
По якомусь часі ешелон знову зупинився... Знову бігли аргати по дахах вагонів...
І знову біг начальник етапу й спинявся біля середнього вагона, задерши голову:
— Многогрішний!!.
— Я...
— Звать?!.
— Г р и г о р і й!..
Начальник вертався назад, а його проводжали дві мерехтливі цятки і здушене,
щодалі, то розпучливішим гнівом наснажене:
— Бережеш-ш?!. С-с-собака!..
Так повторювалося на кожній черговій зупинці. І після кожної нової зупинки в
начальника було все менше хапливості, а в його тоні все менше тривоги. Він уже
запитував насмішкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: “Маладєц!”
Ешелон-бо доходив своєї мети.
І так само з кожною новою зупинкою все більше було розпуки і гніву в отім:
“Бережеш-ш!?” і все більше сарказму та пекельної ненависті в отім:
“С-с-собака!!.” Все більше було туги і безоглядної рішеності на щось надзвичайне
у власника того понурого голосу і тих мерехтливих очей. Клекіт зборканої, але не
зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелеп, не віщував
нічого доброго.
Тим часом ешелод доходив своєї мети.
Він уже мчав по інших широтах, круто повернувши на південь, і прогримівши над
широченним Амуром. Він ішов туди, де кінчається земля. Пролітав через кряжі
інших гір, полохав інші, ще не бачені нетрі, проходив останні безконечні
тунелі... Днями було видно, як красувалась і цвіла земля, розливаючись морем
квітів. По них блукали розпучливо очі тих, що мали щастя припасти до ґрат...
Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих
лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними
травами, квітами, свічадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична країна.
Та не сюди, не в цю дивну країну мчав їх дракон. Пориваючись до волі, приречені
крізь грати просували руки, пхали в них очі і лиця, втискались в залізо, — тоді
вздовж ешелону лунали постріли. Та ніхто на них не зважав, лише поїзд припускав
ще дужче, ще скаженіше. Не сюди, не сюди везе він вантаж, він його мчить до
іншої мети.
Вночі мерехтіли зорі — мільйони зір, змішуючись з іскрами від скаженого поїзда,
а від насипу розбігались дерева й квіти і збігалися знову в химернім танку за
драконом, і вогненні віяла прожектора крутили з них веремію.
Потім ландшафт ставав ще дивніший. Потім...
Нагло земля обірвалась. На п'ятнадцятій добі шаленого гону раптом земля
обірвалась.
Ешелон вилетів до синього моря і зі скреготом став. Тяжко випустив рештки диму і
пари. Став.
Все. Скінчилась земля.
Ешелон дійшов до своєї мети. Важко дихаючи і відсапуючись на кінцевій станції
Океанській, він став витрушувати з себе вантаж — викидати з черева те, що
привіз, з усіх своїх шістдесяти суглобів.
Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони
витримали! Як вони не розпалися?!
Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети,
людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20 — 25 років лише,
але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так — напівголих,
викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних,
приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дійшли. Ешелон
дійшов до своєї мети, та не дійшов ще мети етап — оці тисячі мучеників.
Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і, оточені шпалерами
варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом
безмежжя.
Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий
безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до
понурої, невідомої Колими а чи й далі.
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі і байдужі,
виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці,
херсонці... — діти іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря.
Варта розігнала всіх цивільних зі станції і оточила місцевість, — пильнувала,
тримаючи рушниці і псів-вовчурів напоготові.
А з вагонів вилазили все нові й нові арештанти. Інших тримали попід руки... Вони
вже негодні були йти, і їх друзі тримали попід руки, апатично і байдуже
допомагаючи пройти останній пруг землі... Може, взагалі останній шмат життєвого
шляху.
І ось тут нагло зчинився алярм! На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.
Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а
тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:
— Многогрішний!!!
 
Наші Друзі: Новини Львова