Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505275
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
— А йди-но сюди.
— Кажіть, я й так чую... Ось доперу...
— Як ти думаєш, що з нашими?
Дівчина протягла, кепкуючи:
— Ну-у... А що з нашими? Їдуть десь.
— Бозна... Таке ж .тепер настало, Господи прости!
— Їдуть, їдуть, мамо! — це Наталка весело, жартівливо, упевнено, ще й трішки
кепкуючи з матері. — А не ідуть, то пішки йдуть, а коні за поводи ведуть, от і
припізнились...
І сміялась безжурно. І почала лупити по тім сміху праником. Мати й собі
засміялась.
— От така бач!.. Сказано — нове насіння. Ще й кепкує з дурної матері... Тільки й
розради моєї, синку, — мати зійшла з ґанку і сіла поруч Григорія на призьбі.
Либонь, уже скінчила поратись по господі і тепер має час. Поправивши очіпок,
поклала натруджені руки на коліна і втопила очі в море зелені на долині, що її
звуть “паддю”, туди, де втекла стежечка.
— Ну, будемо виглядати, — промовила з доброю усмішкою.
У неї така ж усмішка, як і в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж,
мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець
світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так
збереглась, їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І
голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший,
ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси. Але
не київський. Григорій міг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з
кореня, — м'яко вимовляла “л”, як усі жінки на Полтавщині, щось середнє між “л”
і “ль”. Це така мила йому, зворушлива особливість мови полтавських жінок. Йому
кортіло спитати, чи її мати або бабуся не з Зінькова часом або чи не з Лубен. А
мати тим часом дивилась за падь, посміхаючись ще й досі з доччиного жарту, з
потіхи, з упевненості.
— Хороші в мене діти, синку...
А в голосі стільки гордості матерньої...
— Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони
вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, — посміхнулась, кажучи
про Наталку, — і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з
гвинтівкою, та з собаками... І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч,
північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, — байдуже. Звели їй до відьми в зуби
полізти — і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки
дав Бог здоров'я та щастя, а то... Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як
подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою
звали... Царство йому небесне... Якби ти його був побачив, — що то за сокіл був!
Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було — як
у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І
привітний, і безжурний, як оця ось... Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і
сміливості тієї.. Було, споряджаються на промисел, — я про нього турбуюся — і
се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: “Я
вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу...” І він ось їй то ведмежата, то
рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от
спіткало лихо. Подумаю — скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на
печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж,
мабуть, не абияк журиться... — Помовчала, а тоді знов: — Не журися, синку. Вір у
своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У
сміливих щастя завжди є.
Григорієві хотілось враз по-дитячому обійнятії її і поцілувати, так, як це,
напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з
непідробним, глибоким переконанням казала далі.
— В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди... Боже! Яка
страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і
злигодні, і смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись — зажили ж як
потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А
нові діти народились — це вже їхня батьківщина тута, — то такі, ніби Бог знав,
де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба...
Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:
— Так ви пливли кругом світу?
— А пливли ж. З Одеси сіли... В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні... Скільки
тієї води. Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі негодна про все
розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього
находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже
парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то,
мабуть, ти вже занудився?
— Ні... Тут усе нове для мене і... чудне.
— Чудне?
— Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу — і мені якось дивно.
Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд
сибірський або поліщуцький.
Мати засміялась:
— А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми
тільки тут так. А як жили в селі... Тепер це містечко, Києвом зветься... Так
там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас
за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини
ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо
на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції,
здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили
добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край,
як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і
все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись!
Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу.
Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили
добре... А сім'я у нашого діда була велика... Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят
чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив — не відділяв. Дочок заміж віддавав — на
сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був — не двір,
“економія”. Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та
малих у кожного! Разом — ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків
та парубків — громада. Сірків куток — то ціле село. Весело жилося. Коней мав
старий Сірко — він їм ліку не знав, і корів, і свиней... Та, Боже мій!.. Пасіка
була вуликів з двісті... Трудилися щиро, то й мали. І те сказати — було що
робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в
Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи,
ловили звіря живцем, “пантували”... Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли
навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або
американське, і риж з Китаю, як золото, і крам різний... А які рушниці та
всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша
друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали
тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна,
Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, — то з Києва виїдеш, а в
Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш — в Полтавку приїдеш, в Катерино-Славку,
в Переяславку... По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все
люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну,
а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І
настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все
перевернула.
Перевелись люди, і звелось життя нінащо... Вже немає Сіркової держави,
гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не
бачити, та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто
залітай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов... Але людей
тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут
промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи
та гольди, чи як їх... Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, — ото
бачиш — синіє, Хехцир зветься, — то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там,
казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори,
на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше
на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами
 
Наші Друзі: Новини Львова