Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506591
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч... — І по хвилині журно: —
Торік брат загинув на такім ділі... Микола... Орел був.
— То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?
— От... Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди
однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. “Бог не без милості,
козак не без щастя”, — казав наш дідусь, а ми його онуки.
Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі
людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста. Та
він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив,
либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.
— А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже
сіють інші.
— А сіють... А сіяти — то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не
проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо
зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях
повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і
вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще
там одні. Інші бояться.
— Я думаю!..
Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом. пригадавши ведмедя:
“Отак цюю красу звір розметає десь нагло...” Аж шкода було, а язик промовляв
насмішкувато, як до малої:
— Десь тебе отака кішка з'їсть...
Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула
вуста і так глянула — стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не
знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде
створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє
доторкнутись до нього рукою.
Насупилась. Але нічого не сказала, чємність для неї така ж вроджена риса, як і
краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім зібрала світлини, а
збираючи, промовила по довгій павзі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:
— Отак... Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так
багато не говорила...
— А чи не пора вже обідати? — почулось з другої половини хати.
— Пора! Пора, мамо!
І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.
— Давно пора!.. Ой час і пора... Буде мене мати бити... Приспівуючи
насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.

По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими
тарілками і з незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет
перед ліжком.
— Їж на здоров'я, синку!
— Спасибі, мамо...
— Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на
промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.
Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним
бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.
Бабуся його любила і мизила, як дитину.

* * *
Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються
з пишними тубільними саранками, — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися
ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед
безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими
суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, — повтікали
з тайги і стоять, як дівчата, запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город
і пасіку — десятків зо два вуликів.
Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі.
І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над
річкою он цвітуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як бтгаькає
вона по камінцях. Це там, унизу.
Перед хатою плай. Двір не двір — вибитий плай. Не обгороджений ніяким тином і
без ніяких воріт. Бо тут усе це двір і все це господа — всі ці нетрі, що
розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату
дугою.
Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з різьбленим ґанком і
такими ж наличниками коло вікон, крита ґонтом, стоїть на схилі сопки і дивиться
всіма чотирма вікнами на річечку, що тече внизу, і далі — на синє бескеття
Сіхоте-Аліня.
Праворуч — дебела комора з омшаником, повітка для коней, корівник, стіжок сіна,
обгороджений латами, ще якісь будівлі. Ліворуч — город, теж обгороджений в одну
лату. ще й глечик стирчить на ближнім стовпці. В городі картопля і соняшники, а
просто над самою річечкою — якась комірчина: то лазня “по-чорному”.
Оце і вся господа. І вона одна тут на великому просторі. До найближчого селища,
що зветься Копитонівка і складається з кількох таких хат, понад 50 кілометрів.
Григорій це вже знав, і це його тішило: небезпека від людей була тут найменша. А
ці люди, що в них він жив, навіть охороняли його.
Дома тепер були він, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже
два тижні їздять.
Як сподівалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було, — то,
значить, сьогодні. Чекаючи їх, Григорій нікуди не ходив уже, а сидів з самого
ранку на призьбі і виглядав. І хвилювався. Так, хвилювався, — як то вони
поставляться до нього? Може, вже не так, як перше, коли він був хворий? Знічев'я
бавився з ведмежам, спостерігав навколишній світ.
От зараз його увагою заволодів праник, підкидуваний засмаглою дівочою рукою там,
над річкою; він то підлітав, то падав — ляпотів по кладці завзято та лунко. І
бігли луни нетрями, ударялись об бескеття і озивались — ляпотіли на кілька
голосів... І виходило — ніби перепел бив десь у пшеницях на зорі. Чудно.
То Наталка прала на річці. Запнута кулинкою, орудувала на сонці над водою, як
вправний спортсмен на вранішній руханці. Воркотіла якоїсь пісні, полоскала її в
воді і прибивала праником до кладки. Періщила з усієї сили.
Дивна вона, ця дівчина Наталка. Григорій чомусь тепер навіть боявся її, боявся
при зустрічах дивитися їй в обличчя. Вона ніби сердилася, коли він на неї
витріщав очі. Не знав тепер, як до неї приступитись, як з нею поводитись. І
почувався, як хлоп'як. Смішно, але ж так. Сказати б, недоторканна панна? Ні!
Дурна? Ні! Горда? Ні-ні! Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, безперечно,
не розуміла. А от така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж
повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина-звіроловка,
переможниця страхіть усяких! Уперше йому було на віку таке, щоб на його мову
дівчина заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали,
і не дається навіть підступити. А може, в неї така відраза до нього?
Тож найліпше зовсім не звертати уваги. Нехай собі пере. Їй-бо, ото вона періщить
праником так люто, бо думає, що б'є по чиїхось, може, й по його, нескромних
очах, на неї витріщених. Нехай собі пере. І нехай підпадьомкає праник. Чи то,
може, не праник підпадьомкає, а то в його серці щось тьохкає, на тую дикунку
дивлячись? Засміявшись з цієї химерної думки, Григорій силоміць відвертає увагу
від праника, затисненого в гнучкій дівочій руці. Ген за річкою на галявину
вийшли табунцем дикі кози. Так, дикі кози. П'ятірко їх. Стали, збились докупи і,
піднісши високо голови, слухають: де воно і що воно ляпотить? Потім зірвались з
місця і пішли вистрибом, черідкою по високих травах, мелькаючи білими плямами на
крижах. Зникли в лісі. Так ніби їх і не було.
— Ти б пішов погуляв де, синку, а то, мо', спочив би ліг. Не бійсь, нудьгуєш?
Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ґанок глянути туди, за річку, за
зелене море галявини, куди простяглась стежка, — чи не їдуть? Вона пораєтьсч
біля печі і так виходить з підкасаними рукавами.
Заслонившись рукою від сонця, мати аж перехиляється через лонку і вже
турбується. “Довго щось. Чи не трапилось чого?”
— Наталко-о!..
— Чого-о? — озвалась дівчина в тон.
— А йди-но сюди.
 
Наші Друзі: Новини Львова