Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505264
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
— Атож...
Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати.
— Заскімлило... Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!..
А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина
взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на
коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі
до фотографій.
Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось
чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці — групами і по одній. А ось —
ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, — чоловіка з
сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом,
розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у
парадних кашкетиках і чобітках... І все це на тлі гір. Українська степова родина
на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з
дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю
здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати,
що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.
Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани...
В формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з
медалями. Всі з лампасами... Це все давні світлини.
А ось нові... Інші вбрання, інший зміст... Але все такі ж расові обличчя.
Одна... Друга... Дівчата, хлопці, червоноармійці... А ось проста, але не зовсім
звичайна світлина.
Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку
стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на
рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі — в шкіряних
штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках,
один — без. І той “без” — Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер,
дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і
на неї падають сніжинки...
Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку —
бавиться з ведмежам — і крадькома поклав світлину наспід. Ясно... А серце
здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія.
Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила
ведмежа на ліжко.
— На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.
— Тобто як посиротив?
— Ти ж його мамку вбив.
— Хіба?.. Так ото... А подібне, таке ж білогруде.
— Отож, ото... Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?
— Коли хочеш — твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені
знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне —
як я сюди потрапив?
— Дуже просто. От... — дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла
все коротко:
— Були ми на Зміїній паді — солили солонці для пантовки... Ось скоро поїдемо
пантувати, і тоді взнаєш, що то таке... Це далеко звідси. От я й пішла якось до
шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А
пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка — встрелю поблизу десь яку
пару — та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не
бувало. А рябки мов поздихали — нема... І ось замість рябка я надибала ось це
маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в
гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля
геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє,
то мов сатана робиться. Утікати!.. Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї
зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б
роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді
прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди... А вона ж думає, що
дитинча за мною дереться... Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко... Вперше
на віку я перелякалась — смерть же... Смерть. Аж тут щось як не виломиться з
кущів... Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала — другий
ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, — і всторч на ведмедя!.. Я думала,
він голіруч... А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила
та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий... Одвернула трохи — а під ним хлопець
— і теж мертвий... Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане,
руки, ноги, голова — цілі, а мертвий...
Ну, потім ми забрали всіх — ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе.
Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони
тямущі!). “Е, — кажуть, — пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо
пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.
Цілу ніч їхали-летіли... А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір
і Наталку свою. Батько послухають: “Це, — кажуть, — наш! Наш, — кажуть. — Бо
говорить по-нашому”. І по конях... Ну і все. Отже, тепер все знаєш...
— Тепер розумію...
— От. І ведмежа привезли... Тобі на забавку, — закінчила глузливо.
Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.
— Стривай, — спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав
Наталці. — А це що таке?
— Як що? Це ми з к і ш к о ю, — промовила байдуже.
— А чого це ви з кішкою?
— Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з
газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний...
Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять
звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.
— Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню
губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри... На інших по
одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То
вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця
рукою... А ось сама, — насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!
— Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
— Як з нього?
— Та з кішки ж.
Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по
картках недбало:
— Оце торік піймали. Це позаторік і оце... А це ще позаторік... А це давніш — це
батько з Миколою та з дядьками. Микола — брат, що загинув... А оце — давні...
Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити
ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!.. І це не ми здіймали — ми
собі здаємо на базу за умовою, — а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач!
“Хохли” тигрів живцем ловлять! — перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”,
тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.
— І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?
— Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За
битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу — 12
— 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його
стрілятиме, — треба живцем.
— І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
— А ловила.
— Тенетами б то?
— Та ні ж, руками...
— Сама?
— Ні, вчотирьох — з батьком, з Грицьком та з Миколою.
— І як?
— Піймали, як бачиш...
Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж,
далебі, незаперечним фактом.
Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це
не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.
— Так як ви їх ловите?
— А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й
подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч... — І по хвилині журно: —
 
Наші Друзі: Новини Львова