Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505271
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Чудно йому. Глянув на себе — він у білій мережаній сорочці. Глянув просто себе —
рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками, та ще
такими, які в його бабусі були, там, у Трипіллі. Там, звідки його вигнано.
Там... на тій рідній, але, мабуть, навіки втраченій землі. Вщипнуло за серце,
але й минулося враз.
Справжні королівські рушники на покутті! Різьблений мисник. Піч помальовано
квітами, межи квітами — два голубії цілуються. Чи два соколи... Два соколи!
Стривай! Кого ж це він вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як він взагалі сюди
потрапив? Озирнувся: в хаті було порожньо. Біля печі стоять рогачі й кочерги,
пахне свіжопеченим хлібом. Все, як дома, тільки долівка не така — мощена з дощок
і так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще... Що це? Просто над ним, на
білій стіні, висять дві рушниці. Одна — либонь, англійський вінчестер, а друга —
японський карабін. Під ними — набійниці, туго напхані патронами. А на третім
цвяху висить ніж у піхвах. Його ніж! Дивно, його ніж в такому товаристві! Але
раніш там висіла рушниця, бо стіна подряпана в тім місці, де малось бути
“мушці”. Це він знав, бо він мисливець змалку. Аж тепер він звернув увагу, що
межи вікнами по стінах поприбивані оленячі роги, а на них висять шапки та
рушники.
Раптом у сінях зашаруділа хода. Григорій натягнув ковдру і прикинувся, що спить.

В хату щось увійшло. Підійшло до нього і нависло над ним. Чути, як дихає.
Розплющив очі: над ним, витягнувшись, як вуж, і випнувши груди, перехилилась
дівчина чіпляла на стіну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерія тріщала на
грудях. Йому запаморочилось у голові, і він заплющив очі, але не витерпів і
знову розплющив, — дівчина глянула згори вниз.
— О, я тебе розбудила...
Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже,
але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:
— Ну, як, козаче? Григорій посміхнувся:
— Гарна...
Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша!
Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси
і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна.
Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше
вісімнадцять років, а таке сердите.
— Гарна, кажу, моя пригода. — мовив журливо, кліпаючи очима. — Так як же,
чорнява, тебе звуть?
Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів,
наче націлялась з рушниці:
— А так... Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?
— Який це “такий-о”?
Засміялась:
— Та такий... чудний.. Звідки ти?
— Е, це так далеко, що ти й не мрієш.
— Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є
любка і що звуть її Наталка.
— Дурна, — бовкнув Григорій.
— Чого ж ти лаєшся?
— Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра... А звідкіля ти все знаєш?

Дівчина зніяковіла:
— Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали,
що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові... Та ще братові, що тебе
підхопили... Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають
такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна... От.
Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться...
— То що ж я молов?
— Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа
тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!.. І якісь
карцери, і трибунали... І смертники... І розстріли... І, — тут вона змінила тон
на смутний, насмішкуватий: — “Наталочко, любая...”
Григорій насупився.
— Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:
— Ой, чи так воно?..
— Так...
Дівчина знизала плечима:
— Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це
цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?
А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.
— Гаразд...
— Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано,
а не насправді?..
Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду... Навіщо? По павзі,
суплячись, стурбовано:
— Слухай... Наталко...
— Так, мене звуть Наталка, — посміхнулась дівчина.
— А по батькові?
— Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
— Добре. Може, скажеш і прізвище?
— В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки,
“хохлацьке”.
— А все ж таки?
— Сірківна, — вимовила дівчина з гордістю. — Мій батько — Сірко, і дід — теж
Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха... А знаєш, що про тебе
батько казали?
— Ну?
— Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду... — роздумала враз. І додала строго:
— Ти вже їсти хочеш, ажи?
— Слухай, Наталко... (Завагався). Так... Я знаю, що ви всі думаєте про мене
хтозна й що. Але запевняю вас... Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як
би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потім сама побачиш.
Ну, як би це тобі сказати...
— Ніяк, — обрізала дівчина насмішкувато. — Знаєш, що батько сказали? Сказали, що
відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не
хочуть знати. Все. А батько в нас... Та от поживеш — побачиш. І Грицько теж.
Ого! — і жартома:
— Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати...
— Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не
тебе? — пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. — Чи не
тебе?
— Мене.
— Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так
що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю — це було
недавно... Я й не рятував, а так вийшло... Якийсь дивак розмахував прикладом
рушниці у щілині... Але ж я не п'яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір
у штанях...
Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі, як зарегочеться...
— Чого ти?
— Так, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.
— Авжеж. На нього насідав сатана чорна та здоровенна, а він її товче
прикладом...
Наталка раптом перемінила розмову:
— Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!.. Ведмежаті набридло сидіти на
столі, воно перелізло на ослін, сп'ялось до стіни і почало “порядкувати”:
поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх,
пирскає — не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за
карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.
— Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
— Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?
— Атож...
 
Наші Друзі: Новини Львова