Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506613
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:
— Грицьку!!!
Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж,
точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько...
Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!..
Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею
людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом
рушниці.
Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!
Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачії, як маніяк, пішов на неї
всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала ніж...
Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога
всією тушею, посунувся на нього білою плямою “нашийника”...
Людина в розколині тихо, по-дитячому, скрикнула... Ніж з диявольською сплою
пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.
Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров,
заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина
вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і
кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить — і сили
враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою,
чорною масою, як ніч накрила його...
Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:
“...Мати ж моя пава...
Мати ж моя вишня...”
І замовкло. Як іскра, заллята водою.
* * *
Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько
прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим — то яснів,
то темнів, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа — демона
невідомого, несходимого “Далеко”. Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло,
червоніючи, — з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь
сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками — чи як
хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги...
Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною
нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням.
Зацокали підкови...
По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці
через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на
тьмянім екрані.
— Батьку! — це дзвінкий, молодий голос. — Ну, як?..
— Добре... — це бас. — А підтягніть-по попругу, злізьте котрий...
Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сідла... Як давні
запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані
коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами
бур'ян.
— Треба поспішати.
Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.
— Вже? Ну, з Богом, дітки.
— А ми не збились?
— Бог з тобою...
Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою.
Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями,
процокали підковами... і щезли.
Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.
Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь.
Урвавсь... Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно... Закричав
спросоння глухар... Зрадливі звуки, притаєні шелести... Через самий місяць
шугнула нечутію сова. Тайга лише починала жити.
Місяць поблід і квапився вгору.

Розділ четвертий
РОДИНА ТИГРОЛОВІВ
Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з'явився
звук чи тонюсінький промінь, — він десь почався з нічого і наростав, наростав...

Ой, летять, летять три соколи
через сад —
Ге-ей.. Ге-ей... Ге-ей...
І теє “Гей”, як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.
Зачепили ж вони кри-леч-ками
ви-но-град...
І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де
сонечко тріпотить промінням, чи два соколи — два товариші летять.
Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить
виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру... Як пак воно
вийшло? Ага... Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги,
він її підхопив і... Ха-ха!.. їх було четверо... Як воно і його зачепило?..
Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.
А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба
в тім голосі... Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками
виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой
Олекса-бузувір.
А дівочий, вередливий голос над ним:
— Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:
“Цілувалися ми із тобою один раз”...
Йому смішно. Він — Грицько ж таки, а тепера Григорій — крадькома розплющує одне
око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось
здивовано...
Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась
дівчина. Але така ж хороша і та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна,
смаглява від сонця.
— Тату, тату! — це дівчина радісно. — Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мій! Живий!
— От і добре, — це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а
гуде, як із барила, і жартома: — Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? — Як у
тумані підійшов. Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі. — Довго
вихмеляєшся!..
А дівчина нишком киває комусь рукою:
— Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки... Він, мабуть, не при умі,
— диви, як лупає.
— Наталко, — це батько, — а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди.
Козакові, либонь, душа до ребер присохла... Ану ж, коза!
В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по
подушці вправо — глянув, вліво — глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли
образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою
Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі... Він лежить на великому
дерев'яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю... Пахне
васильками... У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній
стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері... За нею бистроока
дівчина виступав, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й
ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок...
Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло... Що це? Той
голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, — останнє
враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім,
мисливськім одязі... Так, то був чоловік, юнак...
Григорій розплющує очі — перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить
насмішкувато:
— Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось...
Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:
— Поїдеш у Київ, Грицьку, та той... Іди лишень сідлай коні.
— Де це я?! — аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.
— Заспокойся, ляж, Бог з тобою! — це матінка, це стара, поклала руку на голову і
 
Наші Друзі: Новини Львова