Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506592
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
Він розплющує очі: по дивних, різнобарвних квітах справді літають бджоли і
гудуть, гудуть, мов на пасіці. Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?..
Навколо гудуть інші комахи, пурхають метелики і різна мошкара, — хмари їх.
Бджілки заповзають в рожеві дзвіночки, що вкривають рясно високі стебла
(точнісінько, як рожі, тільки дрібні!), порпаються там, потім здіймаються і
летять десь. Але куди? Годі в цьому хаосі перестежити. Сонце сліпить очі, а в
них і так плавають барвисті кола.
Мандрівник схоплюється, — тут десь недалеко є житло! Це ж і стежка туди. Йти
туди! Це єдиний порятунок. А там що буде. І він, спотикаючись, іде. Стежка
зводить вниз і знов у нетрі.
Йшов до полудня, але не здибав ніякого житла, навіть натяку... Ні, далебі, цією
стежкою зроду-віку не ходили люди. Це звірі протоптали її за тисячоліття,
подекуди вибили її глибоку на півметра в м'якому грунті, а на каменях вичовгали
і виковзали у долоню.
Зате стежка вивела його до річки. Бистра гірська, завширшки з Ворсклу, річка
текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотіла вода навколо каміння, що
рясно стирчало у ній. А десь вона ревла (поріг, либонь) невпинно, однотонно.
Змучений мандрівник сів на дрібне каміння і простяг ноги у воду. Потім ліг
горілиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадібно і вона поступає
по жилах вище, вище і заспокоює, і втихомирює біль у м'язах та суглобах. А як
ноги напились, тоді повернувся навпаки, — ліг лицем до води і вмочив спраглі
губи. Вода кавкала в горлянці, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потім
проповз аж до половини в воду і занурив голову, плечі і груди. Виліз і знову ліг
горілиць.
Дивився в прозоре і до болю синє небо. Потім заплющив очі й задрімав. Сонце
пекло немилосердно... Аж враз схопився і сів нагло. Очі йому були широко
витріщені й безтямні:
— На ем?!. Многогрішний!.. Я зараз... Я одягаюсь...
Йому приверзлось... Будь воно тричі прокляте!.. Його беруть на допит. “Я
зараз...”
Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник.
— Ху-у! Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне!
Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно
простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мисливський ніж. Власне, піхви, з
яких стирчало іржаве руків'я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків'я аж позеленіло,
але, Боже мій! Це ж, може, рятунок.
Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов
приріс. Потер руків'я об пісок, обмив, потер полою, — руків'я засяяло мідяними,
олив'яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне до одного. Добре. Далі
взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець
кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо
чудесний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин — і ніж блищав. І хоч був
рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає
більше, як ці мисливські ножі. Це не просто собі ніж, це зброя, і неабияка. Для
того й руків'я у нього зроблене з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не
схибив у слушний час.
Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав
місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І
дочекався... Тепер мандрівник не квапився. Найперше — ніж мусить бути гострий.
Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки
ніж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, підстругав,
полагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви,
надів на мотузку, що була замість паса, і підперезався. Зовсім добре!
Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде
гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік ножем верболіз, стинав
гілки, що заважали просто йти, — шукав ножеві застосування. А ніж гострий же, як
бритва! Надибавшії зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у
люстро. О, ніж мусить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле
обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись!

Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він
почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем
намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці... Потім
умився і глянув у “люстро”. От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді,
як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того
безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода
молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не
повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті
прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі
горіли мов у божевільного.
“Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих
полохати. При таких літах — і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у
Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться...”
Але життя не змінилось.
Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався,
мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді.
Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви
і не виймав. В руці не вистачало сили.
А надвечір сили зовсім покинули його. Край.
Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важко і глибоко зітхнув, ніби
випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і
поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув
глибоко-глибоко.
“Так... Кінець...”
Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. “Який пак
сьогодні день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби
я був конякою — було б ліпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шість день світ
увесь сотворив... і ці нетрі теж... Атож...” Чорна павза. І знову: “Шостий
день... Оце й б він — останній, уже зовсім останній день мого життя... А ще б
трохи...”
Проте це вже така собі, млява думка.
Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хотілось лежати й
лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри. І нехай розповідають
під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий... І
хай слухають вивірки... Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть,
видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди,
доганяючи щастя, а знайшов — смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець.
Чужак... Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди,
за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі...
І дзвенять кедри... Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить
дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі...
на Дніпрі... Ге-ен... І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни
лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором...
Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під
королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:

...Мати ж моя пава,
Тепер я пропала,
Що ти ж мене туди дала,
Де я й не була...
Мати ж моя вишня…
Мати ж моя вишня...
Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не
підводиться. То її держить .йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і
ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати... А мати схилилась
близенько-близенько... Раптом — що це?! Він розплющив очі. Стукіт?.. Постріл!
Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім
підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик.
Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:
— Грицьку!!!
Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:
 
Наші Друзі: Новини Львова