Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 505265
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
— і він звалиться в чорну безодню. Ні!!! Щось у ньому люто поривалося з самої
глибини і підкочувалось до горла клубком. Провів язиком по кривавих, зашерхлих
губах і, затискуючи між бровами посмішку, переклав зручніше голову. В голові
наморочилось. Потім розплющив очі. Спокійні й ясні, вони якийсь час дивились
просто себе, дивились байдуже. І враз здивувався: навпрост сидів смугастий
звірок. Теж витріщив очі і теж дивився на гостя пильно і з цікавістю. Цикнув,
кивнув хвостиком. Схилив голівку набік і цикнув ще раз. “Не ворушиться”. Тоді
скікнув униз і зашарудів десь у бур'яні. По хвилі вискочив знову на дерево,
вмостився зручно на гілці навпочіпки, сів, як татарин, ще й в строкатім
халатику, — виштовхнув з рота горішок і почав його пильно розглядати, тримаючи
передніми лапками. Переконавшись, що горішок путній, почав швидко гризти,
розглядаючи тим часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував
лушпиння і розгладжував, витирав об лапки вуса.
А на нього дивилась пара очей, здивованих і жадібних. До горла підкочувалась
клубком слина:
— Диви! Їсть... Стерво.
Мандрівник помалу, тихенько звівся. Не спускаючи очей із звірка, хижих,
запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помітно підкрадатись.
“Піймати”. Ним заволоділо непереможне бажання піймати цей живий шматочок крові і
м'яса. Це ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий, приплющивши очі, він
посувався дедалі ближче, ближче... Звірок гриз свій горішок і ніби не помічав
нічого... Почав зводити руку. Ближче. Ближче... Уже лишилось тільки рвучко
зімкнути пальці, — як звірка враз ніби вітром здмухнуло. Він зіскочив у траву,
впустивши горішок, і подався, перелякано цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за
ним, намагаючись притоптати, привалити його травою. Звірок добіг і гулькнув у
дупло велетенської колоди. Сховався. Сидів там мовчки. Мисливець почав люто бити
босою ногою в колоду. Вона дудніла гнилою порожнявою, проте не піддавалась. Тоді
він вхопив дебелого замашного сука і почав гатити. Проломив в однім, проломив у
другім місці — нема, в третім — нема... Він навіть не помітив, як звірок давно
вже вискочив з протилежного кінця колоди, вигнався на височезне дерево і
перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпеці, але йому було страшно
за домівку. А домівка тріщала під шаленими ударами, розвалювалась геть-чисто.
Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в проломинах, — либонь, прибив!
Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом рука намацала щось. Загріб, витяг...
Горіхи! Пробував — горіхи! Цілі. Прекрасні. Одібрані. І як їх багато! Пхав їх у
кишені, вони висипались з дірок. Тоді загорнув край надірваної поли і вибрав їх
туди. Скарб! Цілий скарб — з добру миску горіхів. Він трощив їх, мов вепр, а
рука мацала далі. Все... А бурундучок з жалем і страхом дивився, як і двоногий
розбійник грабував його комору, і не міг зарадити. Чи думав він, старанно
добираючи ще минулої осені, всіх професійних знань докладаючи, носивши їх в
защічних мішечках по одному та по два, що така їх доля стріне?
А розбійник, розтрощивши колоду, відійшов геть, сів на кедрині і смакував
горіхи. Він їх нищив з блискавичною швидкістю... Помітив збоку якусь чудну
рослину, вирвав, — ніби часничина. Понюхав — часничина! Покуштував. Здорово!
Часничина! Він зсипав горіхи на купу і рачки облазив увесь бур'ян навколо.
Назбирав кілька таких часничин, і тоді взявся до горіхів, додаючи чудернацький
часник. Чудесно! Горіхи з часником!
Він їв, і обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокій. Поверталась потроху
сила. І не так від горіхів, як від тієї надії, від очевидного доказу, що ще не
так кепсько.
Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руїна упала на
його дім, і, жалібно цикаючи, сів засмучений на гілці, повернувся до напасника:
“Цик-цик-цик!” — скаржився комусь.
— Диверсія, братку! Грабунок!..
Мандрівникові повернувся його добрий гумор, і він, дивлячись на пограбованого,
співчував йому: “Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гірше, адже
правда? Але знай, — з усіх злочинів, сотворених мною за і життя, — це найбільший
і за це варто приліпити мені двадцять п'ять років. А то мені приліпили лихо його
знає за що... Але це, я тобі скажу, було цікаво! Вони мене везли, берегли як! А
я взяв та й утік! На край світу завезли, а я взяв та й утік! Ха-ха!.. Стрибнув у
чорну ніч, у смерть, із скаженого поїзда. Е, це там начальник лютує! Як він
піклувався про мене! Беріг! Тільки но зупинимось де, підбігає до віконечка, та:
— Многогрєшний!..
— Я...
— Звать!
— Григорій!..
І не вберіг. Ха-ха!”
Ось так мандрівник сидів і в доброму гуморі розповідав бурундукові, як його
везли етапом з України на Колиму. Присудили до 25 років каторги і везли десь
поховати в сніги. Потім із жалем подивився на те, що залишилося від горіхів — на
купу лушпиння, підтягнув міцніше паска, виломив палицю і бадьоро пішов стежкою.
Ще й кепкував із себе: “Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без
щастя”.
Спустившись у падь, напився з тонюнького підземного струмочка, і стало зовсім
добре. В тайзі аж наче повиднішало. Перед очима, по буйній яскравій зелені,
бігали сонячні зайчики. Десь реготала вивірка.
Ще ж було зовсім рано, ще роса мерехтіла на травах, вилучаючи проміння, як
найкоштовніші перлини. Десь у верховіттях кедрів шепотів вітер, а внизу було
тихо і затишно.
Ішов стежкою, а очі до всього додивлялися, все обмацували і шукали. Вони шукали,
що б із'їсти. Іноді сходив зі стежки, піддурений оманою, і дерся в нетрі, — що
то рудіє? І розчаровувався — гниляк! Ішов далі.
Стежка підіймалась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила через високе
каміння. На стежку нависали трави, гілляччя. Іноді доводилось попід віттям і
крізь ліани пролазити, мов у темну нору, зігнувшись. І скрізь було видно сліди
звірів. Тут повно звірів! І хоч їх самих не видно, але він знав це. Дивно, як
він цього раніше не помічав? Ось біля кедра поприлипала щетина і шерсть до кори,
— терлось щось, щось здоровенне, бо щетина обліпила кору на півтора метра від
землі. Ось кігтисті лапи здряпували сиру землю на стежці. Ось відбитки-ямочки
якісь, мовби овечка походила. Ось голі, обгризені, пожовклі кості... Таж він тут
не сам! Тут повно пожильців! Але де вони? Чом їх не видно ніде?
Йшов годину, дві. Стежка йшла вгору та вгору.
Хвилеве піднесення спадало. Страшна перевтома і голод виснажили до краю, і
здавалось, що він іде знову вічність. Противний піт заливав очі, а під серцем
нудило, і голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав біля дерева і стояв,
заплющивши очі, — слухав, як у вухах дзвонило і ніби молотії били по черепу.
Здавалось, що він ніколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цією
горою, там, далебі, кінець усім стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе
і йшов.
Нарешті вибрався на гору. Тут ліс поступився і гора височіла гола, вся вкрита
квітами. А за нею... Дивний краєвид відкрився його гарячковим очам. Скільки оком
сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними
хвилями, що йшли одна за одною: то ліс підіймався на кряжі гір, опускався і
знову підіймався... Найближчий гребінь — сизо-зелений, зубчастий. За ним —
сизо-фіалковий: ліворуч, скільки оком сягнеш, і праворуч тягся ламаний контур.
Потім — сизо-голубий... Голубий... І все вище й вище. Фантастична, дивовижна
панорама. Могутня в своїй красі і... страшна. Його ніколи не перейти і не
подужати, не випливти з цього жахливого океану.
Мандрівник сів просто на землю. Стежечка збігала з гори кудись у нетрі. Але він
сів; Тер рукою чоло, міцно стискав набряклі жили на скивицях. Може, перестане
стукати в череп. Це, далебі, пропасниця. Боже, якби йому рушниця! І якби хоч
пара сірників!
Навколо гудуть бджоли. Він сидить, заплющивши очі, і йому здається, що він на
пасіці... Це він маленький... Прийшов до дідуся... Під велетенською липою іконка
Зосими і Савватія, а навколо вулики-вулики... Стоять дуплянки, мов козаки в
брилях, накриті великими, череп'яними покришками. Спілі шпанки, як дівоче
намисто, як дівочі губи, між зеленим листом. А там черешні... А жовна клює десь
їх і гукає до нього: “Ти вже пообідав?” А друга: “Уже-е!” Дражниться. Дідусь
білий увесь — в білих полотняних штанях і сорочці, з білою бородою зазирає в
вулики, щось ворожить... Дивиться, як рій полетів і гуде-гуде...
Він розплющує очі: по дивних, різнобарвних квітах справді літають бджоли і
 
Наші Друзі: Новини Львова