Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року

Тигролови

Переглядів: 506605
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
сонечка і пильно, з виглядом ученого дослідника, розглядав торішній грибок,
тримаючи його передніми лапками, раптом нашорошився. Ні. То так щось. В нетрях
панує надзвичайна тиша, як у дивному храмі дивного бога. Лише рябок,
засвистівши, пролетів з однієї височенної кедри на іншу і завмер на гілці, мов
сучок, нерухомо, опустивши чубату голівку вниз і витягши шию. Тиша.
На поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав
бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через
них. Присідав і дивився вниз. Внизу, під кедриною, виходячи десь з бур'янів і
вітролому і зникаючи знов у бур'янах та каміннім розсипу, вилась вузенька
стежечка, звіринна доріжка, утоптана за тисячоліття, їх немало, таких стежечок.
А серед них десь й такі, на яких одвіку ще не ступала нога людська.
Бурундук зіскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди і враз,
тривожно цикнувши, стрімголов вискочив на кедрину, на пень, звідти на дубок.
Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув і завмер, виглядаючи з-за стовбура.
Ні-таки, він не помилився зразу. Щось таки добирається, щось іде стежечкою.
Шелеснула суха бирка. Тріснула гілка. Посипались камінці і покотились десь,
покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на “становик”.
Занепокоєний бурундук вискочив вище і зацикав з усієї сили. Захвилювався. Не
знав, з якого боку безпечніше йому виглядати. Зовсім захвилювався. Він на своїм
віку багато чого бачив. Він бачив і знав усіх звірів і знав, як себе тримати при
зустрічі. Знав козуль і зубрів. Бачив не раз, як перся тут волохатий ведмідь, як
приходили дурні вепри, толочили всю траву та ламали кущі. Бачив харзу, знав
вовків і всіх своїх ворогів, а особливо тую рись безхвостую і зажерливу. Отож
він знав усіх своїх друзів і всіх ворогів. Одних споглядав мирно, від других
утікав чимдуж. Але такого він ще зроду не бачив. Пробі! Тікати чи не тікати? Ой
лихо...
Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога
істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими
ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко
опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі.
Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.
Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі
дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна
брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти.
Якусь мить він сидів нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно розплющив
очі й тихенько відхилився від кореня, — слухав. Тоді знову заплющив очі і
притулився до кореня. По якомусь часі він облизав спраглі порепані губи і, не
розплющуючи очей, покрутив головою:
“Пропаду...” Потім, зціпивши зуби, встав і, похитуючись, зробив два ступні. Але
махнув рукою, вернувся до кедрини і знову важко опустився на неї. “Досить...
Проклятий, проклятий край... Ху-у! Немає сил...” Він шепотів без скарги, так, за
старою в'язничною звичкою говорити з самим собою. “Ех, голова!.. Все витерпіла
ти, все винесла, та от... загибаєш. І загинеш... Хм...” Він посміхнувся крізь
ніс і зітхнув байдуже, насупив брови і наморіцив лоба — голова паморочилась.
Думки бігли в гарячковім безладді, відтворюючи дивовижний шлях.
П'ятий день він ішов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав
навпростець, ламаючи хащі. Вирвавшись із пазурів смерті, він летів, як на
крилах. “Воля! Воля!” Широко роздимаючи ніздрі, він захлинався нею на бігу,
розривав грудьми зелену стіну. Всі двадцять п'ять літ в ньому зажили враз,
запульсували, напружуючи кожний м'язок, мобілізуючп кожний нерв, кожний суглоб.
“Виручай! Воля! Воля!”
І він гнав. Він знав, що від того залежатиме його бути чи не бути, — від того,
як далеко він встигне загнатися зразу. І коли не ставало сили, досить було йому
зупинитися і озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого і ще
страшніший привид приреченого майбутнього. Тоді сила вибухала раптовим вогнем, і
він зривався вихором знову. Далі, далі! Скільки вистачить сил! Ще трохи — і тоді
він врятований! І тоді подивимось! О, тоді ще подивимось! Він чкурне геть за
межі цієї “батьківщини”, геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, в Китай... Нові
краї, дивні, незнані. Він об'їде навколо світу і повернеться додому. Так.
Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схід, а повернеться з заходу.

І він летів. Власне, то йому лиш здавалось, що він летів початковим темпом.
Насправді ж він уже йшов, і дедалі повільніше й важче. Повз. Душа летіла, як
сокіл, а ноги, перемагаючи надзвичайні труднощі, не поспішали вже, плутались у
хащах.
Так дерся навпростець, без доріг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов
просто, як цькований звір: боявся зустрічі з людьми. Забрьохувався в росі по
самі вуха ранками і був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце і швидкий рух
осушували його. Він збивав ноги об пеньки й каміння, але не зважав, не відчував
болю.
Загнавшись у вітроломник, змагався там одчайдушне, зціпивши зуби, цілими
годинами, обдирав на собі рештки одежі і шкіру до крові. Ліз через велетенські
стовбури, потрапляв ногами у камінні розсипи — в раптові глибочезні щілини,
невидні в бур'яні — і нагло падав, аж суглоби тріщали йому. Підіймався і йшов. А
коли заходила ніч, коли темрява заливала геть-чисто все і ставало так темно, як
він ще ніколи не бачив, він зупинявся і спав, де випадало. В нього не було лі
вогню, пі зброї, в нього не було нічого, навіть шапки й черевиків, лише
напівзітліле тюремне лахміття, та й те геть обривалось і лишалось шматками на
кущах.
Першу ніч спав просто на величезнім поваленім стовбурі, розпластавшись уздовж, і
прокинувся вранці від холодної роси, що капала з високих віт йому на обличчя.
Другу ніч — десь у ямі, а коли прокинувся, дивився зачудовано на страхітну
брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5 метрів заввишки, — ціла стіна
коріння велетенського дерева, вивернутого з землею і камінням. Коріння так міцно
сплелося, що тримало тую землю й каміння мертвим похватом, а коли б воно
випустило хоч один такий камінь, то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав
води, пив і йшов далі. Третьої ночі звалився в купу сухої трави та бур'яну,
кимсь зібрану в улоговині. Звідти щось вискочило з гуркотом і ухканням і
подалось геть, ламаючи суччя; він збагнув, що потрапив до лігва якогось
страхітного звіра, але не додумав цієї думки до краю, як уже спав.
Втома. Він почав розуміти, що таке втома. Досі ніколи її не знав, бувши живучим
і витривалим на диво. Спочатку він не думав про їжу. Потім прийшов голод.
Раптовий і лютий, він вимагав удоволення, він вимагав за сьогодні і за пропущені
дні. Зразу думалось, що це найпростіша річ в такім дивнім і буйнім царстві
рослин і звірин, риб і птахів. Потім закрався острах. Він не міг знайти нічого
такого, що можна було б з'їсти, проглинути. Тайга не давала йому нічого. Даремно
він нишпорив з пильністю вченого і з відчаєм голодного. Ні ягоди, ні якогось
овоча, крім гадючих грибів, нічого такого, про що він читав, як про звичайні
речі в лісах. Ба, був ще не час.
Могутні сплетіння винограду не могли йому дати й одного грона. Ніякої риби в
струмках, ніякого звіра, ніяких пташок у тих нетрях. Скільки він іншов — жодної
живої істоти не бачив, тільки іноді гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи
каменя. І все. Де ж він, той дивний та ще й екзотичний тваринний і пташиний світ
тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте він же сполохав раз уночі якусь
тварину. Значить, вона є. Але... чим він її добув би, коли б і здибав? Зі ста
шансів дев'яносто дев'ять було за те, що його самого заполювало б таке
страхіття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свідомості. Він
вирвав з землі навмання якесь коріння й гриз, гриз і спльовував. А раз погриз і
проглинув щось таке, що йому в очах потемніло і тіло вкрилося холодним потом;
довго блював, пив воду і знову блював, думав, що з нього всі нутрощі вискочать
крізь горлянку.
Прокляття! Проте відчай не брався його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще
впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що
він іде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трішки, хоч трішки поїсти, і він
був би щасливий! Ішов би, плив би цим морем весело і радів би буйно, як радіє
все живе на цій землі, як ті кедри, що вигналися геть під хмари. Ні, він не
впадав у відчай. Лише зціплював дедалі дужче щелепи і йшов, і йшов. Його гнала
вперед надзвичайна впертість, сто разів випробувана і загартована мужність.
Вперед, наперекір всьому! А спокійний його розум констатував, що все ж таки він
гине, йде тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув
— і він звалиться в чорну безодню. Ні!!! Щось у ньому люто поривалося з самої
 
Наші Друзі: Новини Львова