Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Голодомор  ::  Тексти > Жанри > Есе

Совість усе пам'ятає

Переглядів: 3434
Додано: 11.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Наша віра
<
1
>
Євген СВЕРСТЮК
СОВІСТЬ УСЕ ПАМ’ЯТАЄ

Я был убеждён в своем идейном
превосходстве над крестьянами
и стыдился простых чувств сострадания,
когда мы их грабили.
Этого греха не отмолить ни у кого.
И ничем не искупить.
Л. Копелєв

Переродившись и приняв большевицкие
учения, я стал открыто исповедовать зло,
подавляя иногда звучавший голос совести.
Д. Гойченко

Совість мучить і не відпускає…
Книга Дмитра Гойченка «Сквозь раскулачивания и голодомор» видана «Всеросійською мемуарною бібліотекою» в 2006 р. Книга Льва Копелєва «И сотворил себе кумира» видана в Харкові 2010 р. (перевидання 1978 р., «Ардис»).
Обидва автори були активними комсомольцями, свідками і учасниками організації Голодомору 1932-1933.
То був тільки короткий період в їхньому житті. І були вони тільки знаряддям злої волі Кремля. Власне, слухняними помічниками старших учасників «класової боротьби». Від них вони перейняли безбожну рішучість і жорстокість стосовно українських хліборобів, фактично позбавлених усіх людських прав, загнаних в гетто без можливости втечі і задушених голодом у власній хаті.
Вони бачили пекло, організоване кремлівською владою не для нижчої раси, а взагалі навіть не раси, а — матеріялу для ліквідації — «не менше шести мільйонів» (обидва автори називають ту цифру).
До цього варто долучити разюче свідчення Ісаака Бабеля, який був лише пасивним свідком: «Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но всё это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которой все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающее».
Усе це вони бачили і пережили, Гойченко і Копелєв. Вони дали правдиві свідчення про себе і час. У наших очах вони неосудні.
Але є вищий суддя, як говорив Лермонтов: «Ему судья лишь Бог да совесть».
Кожен з нас має прямий стосунок до того другого судді — до совісти. Вона не давала спокою обидвом авторам до самого кінця життя.
Лев Копелєв ліберальніший, і в тому, що він описав, здавалося б, більше сорому за людину, схильну опускатися до інструкції. Але совість пам’ятала все і не прощала. Дмитро Гойченко морально суворіший. Він теж був лише прислужником, проте визнає, що «прийняв на себе машкару сатани».
Комсомольським придуркам міста ще нічого: пограбували село, покалічили людські долі, поруйнували сім’ї і вернулися собі до міста зализувати царапини.
Гірше було у сільських комсомольських і партійних придурків: вони залишалися на руїнах і на смітниках.
Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» наводить свідчення про такого активіста з буксирної бригади. Кампанія закінчилася — і він вже нікому не був потрібний. Міські колеґи знов з ним зустрілися в селі. Вони пам’ятали, як він щоранку підбадьорював себе партійним гімном:

Вставай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов.

Тепер він лежав край дороги з безтямно виряченими очима і не впізнавав людей. А декотрі казали: «Гей, Матвію, вставай, «прокляттям зайклейменний». Ще гірший випадок згадує Петро Розумний з села Пшеничного Солонянського району на Дніпропетровщині. Учасник буксирної бригади, після використання в грабунках, був уже без діла. Він ходив, як побитий пес, по хатах жебрати.
— Федоро, дай кусень хліба. Я ж знаю, що у вас є, бо вся сім’я вижила… І тоді, коли ми у вас зі щупами шукали, я бачив у виходку непереварене зерно, тільки ж тоді ми не змогли його знайти…
І тут, в образі здеморалізованого активіста вимальовується колосальне узагальнення. Хіба після усіх своїх жорстоких злочинів не зверталися вони знов і знов до замученого народу то за позиками державі, то за допомогою кров’ю у війні, то зі словами похвали за його жертовну працю і витривалість. А комсомольський співець писав: «Гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было в мире гвоздей».
Обидва автори начебто спокутували свій гріх: вони були в ув’язненні (звичайно, звинувачені в шпигунстві). Гойченка люто катували. Але що особливо важливо: вони вважали, що заслужено терплять муки за свої гріхи, про які нагадує їм совість…
По-різному доля викинула їх за кордон, де вони й дали свої свідчення…
Гойченко опинився в православному манастирі в Сан-Франциско, де прожив без рідних і знайомих, навіть без імені. В пориві каяття він писав довгу свою сповідь митрополитові. Але не відіслав. Потім вирішив написати про своє життя і про те, як комунізм калічить людські душі, що шукають правди і добра. Його повість не пробила бар’єрів православного монархізму на Заході, де є свої політичні табу (до речі, в Москві книгу Л. Копелєва теж не видали).
Але їм судилося дати своє свідчення про геноцид, про своє боговідступництво, щоб сказати словами псалма: «і гріх мій безперервно переді мною».

 
Наші Друзі: Новини Львова