Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Перший /Кобзар/ (до 170-річчя)

Переглядів: 5797
Додано: 10.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Євген СВЕРСТЮК
Перший «Кобзар»

До 170-річчя

Роковини книги часом означають більше, ніж роковини народження людини. Сама поява на світ майбутнього генія нічим не ознаменована. Це подія родинного значення. То вже потім вигадають, що він «народився в сорочці», або вже «відразу почав говорити»…
А от поява «Кобзаря» весною 1840 року в Санкт-Петербурзі для багатьох людей відразу стала подією на все життя. І та подія з роками росла й росла разом з іменем Тараса Шевченка, якого називали Кобзарем.
Рідко у світовій літературі можна знайти першу книжечку (в сучасних виданнях — 20 стор. тексту!), яка пробудила націю, повернула їй історичну пам’ять, оживила самосвідомість і будила її в багатьох наступних поколіннях.
Яке враження справила перша книжка Т.Г. Шевченка на читачів навесні 1840 року?
На це питання є різні відповіді, бо різні були читачі. Адже українська книжка з’явилася в столиці Російської імперії.
Московщина
Кругом чужі люди.
«Не потурай», — може скажеш.
Та що з того буде.
Насміються на псахом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку
Жити з ворогами!
Однак не треба брати ту поетичну сповідь за документальне свідчення. Поет справді посилав свої думи-сльози в Україну. Але знав, що там також та сама Росія, де вони будуть сиротами…
А книжку він все-таки видав для освіченої публіки і явно цікавився тим, який резонанс вона викличе в Петербурзі. А резонанс був порівняно великий: його ім’я стає відомим. В Петербурзьких журналах відразу з’являється не менше п’яти відгуків. І вульґарний Сєнковський, і нетерпеливий Бєлінський дали негативні відгуки, і саме їх переживав Шевченко. Зате в огляді книг, що вийшли в Росії в 1838-40-х поряд з творами Пушкіна і Лермонтова названо «Кобзар» Шевченка. Чомусь мало уваги приділяється такому факту: в журналі «Современник» опубліковано скромний відгук на «Кобзар»: «Серед усіх творів поезії, що з’явилися за три місяці, один останній вартий уваги… Ті, що розуміють малоросійську мову, прочитають цей збірник звичайно з задоволенням і вдячністю». Автор — П. А. Плетньов, той самий тонкий цінитель, який десять років тому зумів вирізнити «маленького хохла» Миколу Гоголя, познайомив його з Жуковським і Пушкіном… Звичайно, він відчув націоналістичні ноти у творах «До Основ’яненка» і «Катерина». Але явно не настільки відчув, як цензор «Кобзаря» П.О. Корсаков.
Через 7 років поезія Т.Г. Шевченка стане об’єктом ретельного вивчення в ІІІ відділі Імператорської канцелярії його величности. Жандарми схопилися: як могли дозволити, який цензор пропустив до друку зухвалу антидержавну книжку «Кобзар»? Подать сюда Корсакова! Але Петро Олександрович Корсаков упокоївся в 1844 р. на 54 році життя…
Якби їм приснилися факти про Корсакова, наведені акад. С. Єфремовим в примітках до V тому Т. Шевченка, виданого в 1929 році. (Всеукраїнська Академія наук. Тарас Шевченко. Листування. К.:1929 р. ст. 397-8). Вилучено було тільки прямі настанови проти москалів і прямі оцінки типу «тяжко брате в чужій хаті жити з ворогами», або «тільки ворог, що сміється, смійся, лютий враже та не дуже»…
Один тільки нефортунний журнал «Маяк» давав захопливі відгуки про Шевченка. А чому? Бо там був господарем той самий П. Корсаков. Людина европейської культури, він замолоду служив при посольстві у Голандії, писав про голандську літературу, писав зокрема і про Т. Шевченка під криптонімом П.К.): «Ці вірші принесли б честь усякому імени в будь-якій літературі… Усі вони сповнені чуття, розуму, простоти, грації і щирої правди. Від душі вітаємо автора»… Він же дав цензурний дозвіл на вихід «Кобзаря» і «Гайдамаків» у 1844 р.
Отже, Шевченко вийшов на українську стежку в Петербурзі, а звідти пішла слава в Україну. Той самий «Маяк» у 1842 р. надрукував рецензію харків’янина Н. Тихорського, де вже є свідчення про славу «Кобзаря» в Україні: «Захват від творів «Шевченка по всій Україні, особливо ж від останньої поеми «Гайдамаки», уже прямо свідчить, що дар його не підробний, не маленький, не рядовий».
Оскільки пошта працювала в стилі гоголівського поштмейстера Шпекіна, книги було важко виписувати з Петербурга, легше було переписувати. І то був початок українського «самвидаву», який в наступні роки доповнювався новими творами Т. Шевченка.
Звичайно, то була давня українська рукописна традиція, про яку знаємо особливо з історії публікації «Енеїди» І.П. Котляревського, який протестував проти видання «Енеїди» в Петербурзі 1798 року. Але в даному разі додається елемент заборони: Україна чи не вперше почула мужній козацький голос неприйняття «отечества чужого», голос забороненої правди.
Що ж до популярности «Кобзаря», то тут не те слово. Тут доведеться говорити радше про впізнавання чогось забутого рідного. 1860 р. П. Куліш дуже точно передає той дух споріднености в листі до Шевченка від 10 травня 1860 р., після відвідин Полтави: «Тут бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна і щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» уже й Богу моляться».

ГОЛОС ВІЧНОГО

Порівняння долі першої внижки Т. Шевченка з долею першої книжки М. Гоголя, спаленої автором з великим соромом і з великими витратами, — то окрема тема. З неї візьмемо лише очевидне: Шевченко заговорив своїм голосом, а Гоголь говорив чужим голосом під чужим прізвищем, намагаючись потрафити в моду.
Шевченків голос потрапив у якийсь правічний слід, з пам’яттю якого народжуються мудрі. «Я тільки пригадую», — писав Юліуш Словацький. Поет не вигадує — поет пригадує. Великий поет народжується з істиною.
Шевченко якось одразу потрапив у ті чутливі точки людської пам’яті, що їх назвав відомий швайцарський психіятр і культуролог Карл Юнґ архетипами.
В колективному підсвідомому вони пульсують і в різні епохи по-своєму засвічуються в слові — на хвилі часу.
Люди дослухаються до молитовної думи, до пісні про горе матері, до розповіді про героїв, а особливо приваблює їх образ співця як хранителя народного духу та історично пам’яті.
Таємниця популярности «Кобзаря» просто пояснюється тим, що справжній поет глибоко пройнявся тими темами і відразу вийшов на ті правічні символи, що живуть у серці народу. Кобзар Шевченків одразу вдарив у ті струни, що були в серці народу найчутливішими.
Чи він був першим? Очевидно, ні, були попередники, які зачіпали ті струни, а він таки вдарив по них! Після нього прийдуть ті, що будуть «продовжувати» його роботу, але їх назвуть лише «епігонами Шевченка».
Саме він був поетом від Бога, почутим завдяки могутности його таланту. Адже «Реве та стогне Дніпр широкий», то перший ранній твір поета, ним відкривається книга його поезій...

НА ХВИЛІ РОМАНТИЗМУ

Як можна пояснити факт, що книжка «Кобзар» досі невідомого автора бурею ввірвалася в життя багатьох людей, звичних і до української пісні, і до слухання кобзарів?
Перше пояснення — дух часу. На високій хвилі романтизму від Заходу повіяв вітер свободи. Наполеонівські війни піднесли дух свободи і одваги, велику ролю особистости, перед якою падають вчорашні ідоли. Імперативи романтизму диктували цілковиту свободу поета, якому відкривається первісна краса природи і природна чистота людини. Серед тих імперативів зазначимо такі:
— захоплення античністю і тими постатями, що височать понад часом (Гомер, Данте, Шекспір, Байрон);
— віра в призначення людини, вгадування і шукання своєї долі у світі таємничого і незбагненного;
— віра у великого Бога і спір з всемогутнім Богом, воля якого часто незрозуміла в людській юдолі;
— месіянізм народу, якого Бог покликав для певної цілі і відповідна роля поета в долі народу;
— творення мітів як найповніших живих образів світу, схоплених через небесне осяяння.
В юному генієві усі ці струни заговорили піснею Кобзаря, Гомера українського степу, будителя історичної пам’яті народу. Леґенда про українську пісню та її співців збереглася живою крізь усе ХІХ ст..
«Українська музика і поезія найбільш розкішна і запашна з усіх гілок світової народної творчости.
Мінорна змістом, сумна навіть у веселому пориві, українська пісня ставиться знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, через століття передавані Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуттями, рицарством в любові і в ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. Вп’явшися в чорнозем України, виріс самотній, але незрівняний щодо сили й краси дуб — поет Тарас Шевченко».
Так передає свої відсторонені, а водночас проникливі уявлення Анатолій Луначарський у своїй лекції, прочитаній в 1911 р. в Парижі. Отже, майже ціле століття протрималося таке сприймання української пісні, що була відкрита для культурної громадськости столиці кн. М.А. Церетелєвим у 1819 р., М. Максимовичем (1827) та фолкльористами. Той вибух прихованого стався на хвилі романтизму і пробудив багато талантів.
Отже «Кобзар» Шевченків був висвітлений звідусіль могутніми прожекторами епохи романтизму. Зовсім не випадково та багатозначна назва збірки поезій закріпилася за усіма пізнішими виданнями зібраних творів Шевченка і перетворилася у велику метафору краю, зачаклованого і захованого від світу. Як той самотній співець:
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова
розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серця по волі з Богом
розмовля…
Шевченко перший в українській літературі піднявся до повної свободи творчости (що було нечувано у миколаївські часи), до цілковитої внутрішньої духової свободи. В міру свого росту ми бачимо дедалі більше, яка це важкодоступна верховина — у світі, де кожен у сповитку умовностей, передсудів і узвичаєних понять. Людина довірливо приймає їхню реальність за істину.
Звідки ж прийшло до Шевченка поняття вільного вибору, вільного світу — вільної безмежної волі?
Очевидно, не так з народньої традиції, як з козацького міту і козацької вдачі. Але найголовніше, що та ідеальна верховина свободи була виплекана людьми не від світу сього, і була вона заповідана в пісні кобзаря, що «серцем по волі з Богом розмовля».
До Шевченка Україна була наче широким степом, де в громовицю можна було хреститись до Бога, а в погожу днину — розгадувати загадку могил і збирати реліквії, розсипані навколо — без догляду. Спадщина, що передавалась від покоління до покоління, належала всім, як вода і сонце. Вона ясніла вродою облич і відцвітала з ними — не описана, не збирана і не усвідомлена… То вже в 1819, у 1827 р. з’явилися перші збірники пісень і заговорили про них.
Він прийшов з ясною свідомістю покликання повернути свій народ лицем до Бога батьків, до втраченої історичної пам’яті, до драми вічної боротьби. Ця свідомість була в нього органічною і всеосяжною, як у Перебенді, перенесеному на вершини романтизму.
Один він між ними, як сонце
високе.
І світ увесь належав йому — не хата чи хутір, не могили-гори за селом, а далечінь — без меж.
Як небо високе — нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
Шевченкові була подарована воля в розквіті юнацтва, на двадцять четвертому році життя, — і він сприйняв цей по¬вернений йому божественний дар в абсолютній повноті. Ті, що мають волю, часто не відчувають її цінности. Відчувать ті, що здобувають…
Ми звикли, що «Кобзар» — це книга, і не задумуємося, що для Тараса Шевченка на чужині кобзар був милим гостем з України. Він на його честь назвав свою книжку, а малюнок кобзаря вмістив на початку її, а також вірш «Перебендя». Це був саме той гість, який приносив із собою дух України.
Образ кобзаря двоїться. З одного боку, він знайомий — з дівчатами і парубками, з жонатими на бенкеті, з різним людом на базарі. І тут він має свою славу:
Перебендя старий, сліпий —
Хто його не знає!
Він усюди вештається,
Та на кобзі грає, —
А хто грає, того знають
І дякують люде.
Але не той Перебендя пробудив у Петербурзі молодого ху¬дожника до поетичної творчости, а інший - геній українського степу!
Кругом його степ, як море
Широке синіє,
За могилою — могила,
А там — тільки мріє.
Білий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає
І співає він, мовою серця. Ота розмова з Богом і стане головним мотивом Шевченкової творчости, а спів серця про славу Господню і стане його заповіддю.
Що з тими мотивами краще заховатися від людей XX століття, то, хіба, усім зрозуміло, бо
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б
прогнали.
А от, виявляється, Перебендя був самотній і з людьми ста¬росвітськими. Вони теж воліли про горлицю, Гриця та веснянку...
А щоб тебе не цурались —
Потурай їм, брате!..
Доводиться співцеві добру славу заробляти розважальним співом. І то не так славу, як відоме ім’я серед людей...Що ж стосується літературної слави, то це диво народилося не в українському середовищі. Тут воно було чужим і підозрілим.
У вступній частині «Гайдамаків» є міркування про таку славу:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»...
Загалом семантика «слави» межує з блиском гордині і громом перемоги. Таку славу, на противагу славі Господній, куль¬тивують князі світу сього і грізні полчища ідолопоклонників, що гукають: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!» Про їхню славу Шевченко говорить із сарказмом:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Отже, славі гончих поет протиставляє славу «лицарів вели¬ких, Богом не забутих».
І знову ж таки та слава — не від сильних світу сього, а від вищої сили, від якої йде «слава і воля святая».
І все ж таки відомі слова
«Наша дума, наша пісня».
 
Наші Друзі: Новини Львова