Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Тарасові залізні стовпи (Творчість Шевченка і християнська віра)

Переглядів: 12074
Додано: 10.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
Євген СВЕРСТЮК
ТАРАСОВІ ЗАЛІЗНІ СТОВПИ
Творчість Шевченка і християнська віра

З Шевченкового дитинства особливо запам’ятовується історія розвідування залізних стовпів, на яких тримається небо. Про ті залізні стовпи, мабуть, усі чули. Але наважився шукати їх тільки малий Тарас. Чумаки, які відвезли хлопця назад додому, поставилися до його пошуків добре. Але чи могли вони подумати, що все життя він шукатиме стовпи, на яких тримається небо на нашій грішній землі? Він ті стовпи відкриє і покаже, що на них тримається людина і людський світ. Він поставить їх в основу нової української літератури. Духовну основу. Він оспівував Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили те своєю вічною піснею. Якою великою очисною силою мала пройти в народі його пісня, щоб у нелюдських умовах рятувати людину: «Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!». І ніхто не допитувався: «хто він такий, щоб учити»…

Гоголь і Шевченко з одного дому

У 1840-ві роки в тому ж Петербурзі виходець із козацького роду, з Полтавщини Микола Гоголь теж почав проповідь навернення до Бога і став наполегливо нагадувати суспільству євангельські істини: сенс життя людини — у віднайденні духовних основ і духовної Батьківщини, бо коли придбаєте всі багатства світу, а душу свою погубите, то до чого ваші надбання?
Сучасники його не почули і обізвали реакціонером. Але його посів зійшов, Гоголь зробив переворот у російській літературі. Його слово підхопив Достоєвський і ціла когорта видатних письменників…
«І сію слово. Добрі жнива колись-то будуть», — надіявся, у свою чергу, і Тарас Шевченко. На його слово впали люті морози. Замість послідовників, з’явився Валуєвський циркуляр 1863 року і заборонив українську літературу. А головний посів його, головні твори пролежали в жандармських сховах аж до революції 1905 року.
Коли ми говоримо про вирішальний вплив Шевченка на українську літературу, а Гоголя — на російську, то це не зовсім правда. Не вся правда. Гоголь уже своїми першими книгами «Вечори на хуторі біля Диканьки», і «Миргород», справив колосальне враження, передусім на українців. А отже й на Шевченка. Ми акцентуємо на тому, що він повернув російську літературу до глибинних духовних основ життя. То незаперечний факт історії. Тільки не забуваймо, що він стоїть біля джерел українського відродження.
Якщо розглядати появу Гоголя і Шевченка з історичної перспективи, то вони рідні брати, які вийшли з одного дому — з української релігійної традиції. Ми її називаємо Сковородинською не зовсім точно. Сковорода завершував епоху давньої української літератури, релігійної за своїм духом. Нива під «Сад Божественних пісень» культивувалася століттями. Вертепна драма, середньовічні містерії, правічні символи — усе це мистецтво малий Микола Гоголь вивчав у домашньому театрі, де ставилися і українські п’єси його батька, Василя Гоголя. Коли письменник із тонким гумором став розповідати від імені пасічника Рудого Панька, читач був приголомшений багатством фантазії. Критика не знала, чи це віднести до романтизму, чи до реалізму. Але вони не потрудилися заглянути у старосвітську українську школу, в якій набрався того всього геніяльний автор із Полтавщини. Цікаво, що його однокашники з Ніжинського ліцею були дуже здивовані: звідки усе це у нього?

ПРО ВІЧНУ КНИГУ — ДЛЯ СУЧАСНИКІВ

Псалтир, найвеличнішу поетичну книгу тисячоліть, Тарас вивчив разом із церковно-слов’янською мовою у сільського дяка. Вічна Книга теж потребує геніяльного читця-інтерпретатора. І тільки в його виконанні стає сучасною. На побутових мілинах життя слово здрібнюється і губить свій зв’язок зі Словом, яке є Світлом. Шевченків дар відроджувати слово був таким могутнім, що його впізнали, прийняли і полюбили одразу. І назавжди. «Кобзар» знали напам’ять навіть неписьменні.
Знать об Бога
І голос той, і ті слова
ідуть між люди.
Саме так був сприйнятий Шевченко. Як апостол, що заговорив мовою душі.
Звичайно, «Кобзар», виданий у 1840 році в Петербурзі, і «Кобзар», який ми тепер тримаємо в руках — то різні книги. Але то, по суті, та сама книга. Шевченко, звичайно, змінювався. Він і «прозрівати став потроху». Йому здавалося, навіть: «Вже не плачу, не співаю, а вию совою». З’являлися нові мотиви та інтонації. Але в істоті своїй Шевченко не змінювався: слово його завжди стояло на сторожі. І світилося. І люди відчували в Кобзаревій пісні щось незмінне:
То серце поволі
З Богом розмовля.
Якби зібрати усе те, про що розмовляє Кобзареве серце, вийшло б ціле людське життя, з любов’ю і ненавистю, з радістю і смутком, з ніжністю і жорстокістю, з великим і дрібним.
Кожен сам собі може розповісти, які почуття і думки днюють і ночують у його серці. І мало тих, що можуть уголос висповідатися, як перед Богом.

ДО ШЕВЧЕНКА ПРИХОДЯТЬ У МИТЬ ПРОСВІТЛІННЯ

Утім багато було тих, що повиписували з Шевченкової поетичної сповіді несподівані, загострені чи просто незрозумілі мотиви, і почали їх коментувати на свій лад. Були серед них судді, були аґітатори, а були й прокуратори. У їхніх писаннях «сам чорт ногу зломить». Шевченко й матеріяліст, і атеїст, і учень російських революціонерів-демократів, і борець проти українських націоналістів…
А що ж народ? Народ теж змінювався. Від того люду, що жив за панщини, до загнаного на фабрики й колгоспи, і до того, що дивиться телевізор і не знає, кому вірити і що думати…
Народ, вихований у традиції і у вірі, прийняв Шевченка серцем і помістив його портрет на покуть. Люд зпролетаризований і порізнений нікому не вірив і відчував, що портрет Шевченка не захистить перед владою, а навіть навпаки…Телевізорний люд так засмітив усі стежки до серця, що й не чує, що те серце говорить і кого воно любить.
І попри все слово, яке світить, таки світить і сьогодні. І поетові дано озвучувати душу, яка заніміла, і казати слово тепер незвичне, а все ще впізнаване. З одного боку, велике слово нині забльоковане павутиною сьогодення, банальністю одноразових замінників на ниві культури. З другого боку, одвічна сила — «голосна та правдива, як Господа слово» — завжди брала гору. І ніколи не змішуватиметься вона з дешевими замінниками.
Проблема — у вихованні читача. Шевченко — свій поет для морально здорових і релігійно вироблених, обізнаних з абеткою християнської культури: вони мають духовний ключ до його поезії, чужої для пласких людей ринку і побутово-ужиткових вартостей. Звідси поняття про забльокованість поета у світі споживацькому, де Бог ототожнюється з іконкою на вітрині. Треба сказати, що до Шевченка люди приходять у мить просвітління. Його відкривають під впливом життєвих потрясінь, тоді вже й люблять по-справжньому і беруть до серця.

БУЗИНА ЧИ КАЛИНА?

Від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом і будить у людині оспале сумління. Розуміли, що він той поет, що промовляє до душі й завжди нагадує, що над нами є Бог. Тут може бути молитва, запитання, докори і нарікання, хоча поет і застерігає:
Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого.
Куплені і просто затуркані фарисеї від атеїстичної ідеології вишукували в його поезії співзвучні вислови. На цій підміні і фальсифікації трималося суворо цензуроване радянське шевченкознавство. Воно сидить і досі в головах недоучених і переучених, і на те вже нема ради. Те, що було зрозуміле неписьменному селянинові, сприймається викривлено умами лукавими.
Про підміну Шевченка написано багато викриттів. Василь Барка написав книгу «Правда Кобзаря» (1961). За останні десятиріччя вийшло багато високо- вартісних шевченковознавчих досліджень. Але навряд чи вони кількісно переважань фальсифікації, нагромаджені і на книжкових полицях і в головах людей протягом 70 років. На такому ґрунті буяє бузина, але не цвіте калина. Поправки на викривлення мало допомагають там, де потрібне повернення до правдивих понять, на яких виростав поет і покоління, пройняті шевченківським духом.
Власне, нині йдеться не стільки про те, щоб довести, що Шевченко був релігійною людиною, породженням тієї української християнської традиції, з якої вийшов і Григорій Сковорода, і Микола Гоголь, — скільки про те, щоб його духом запліднили українську ниву.

ВИСХІДНА ДОРОГА

Чому Шевченка вважають основоположником української літератури? Адже до нього основи закладали і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка… Шевченківський активний християнський дух, його пророчий патос, а передусім, «його любови сила» — закладали духовні основи української літератури. Те біблійне Слово, поставлене на сторожі «малих отих рабів німих», має животворчу силу, що підіймає в кожному поколінні захисників рідного краю.
Молися сину, за Вкраїну
Його замучили колись.
Це не так вірш, як позивні тривоги — до живих і ще ненароджених. І кожне слово тут — імператив у віки.
І молися — бо велика сила
у молитві
І сину — бо то носій спадку.
І за Вкраїну — бо там вівтар,
куди приносять офіру.
І замучили — бо то доля, яку
гідно приймають сини.
Шевченко показав, що віра гори ворушить. То його віра підняла малоросів у 1917 році на боротьбу за незалежність України. То його сини полягли під Крутами. І то Шевченкова віра озброїла волинську молодь проти двох світових потуг у 1943-му. І, зрештою, духовно перемогла. І шістдесятники теж пішли від Шевченка.
Віра Шевченкова йде від могутнього джерела любови. На цьому ставить акцент Леся Українка, для якої Шевченко, безсумнівно, був духовним батьком. Вона говорить про інстинкт любови:
Він перший полюбив її,
Як син кохає неньку.
У світі немає сил, яких любов не здолає:
Усе знесла й перемогла
Його любови сила.
Того ж великого вогню
І смерть не погасила.
Усе-таки викривлений розум пригасив любов і засліпив три покоління настільки, що апостола любови виставляли атеїстом.
На роздоріжжях і бездоріжжях історії ми звертаємось до голосу апостолів і пророків, які нагадують нам одвічного Бога і незмінний закон, без яких людина втрачає обличчя і висхідну дорогу.
* * *
Рік скасування панщини був переповнений незвичайними чутками. В Україні весною 1861 року пішла чутка про незвичайний похорон Тараса Шевченка. Багатолюдні зібрання людей з великою честю супроводжували закриту труну поета, коли вона пропливала Дніпром.... А вслід котилися легенди. “Невже то той самий Тарас, якого ми тоді чумацькою валкою зустріли в степу? Хтось же наговорив йому про ті залізні стовпи... Потім, казали, заголили його в москалі”, — розказував старий чумак. — Воно то й не диво, бо таких допитливих доля не милує, і він про це знав уже юнаком, коли писав:
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує —
Його на сім світі ніхто не прийма.

 
Наші Друзі: Новини Львова