Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Ідеологія як злочин

Переглядів: 2478
Додано: 07.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Євген СВЕРСТЮК
Ідеологія як злочин

Ще в кінці ХІХ ст. в Росії, а на Заході особливо став популярним роман Ф. М. Достоєвського про злочин і кару – „Преступление и наказание”.
Назва майже наукова. Справді, криміналісти, а також психологи Заходу вивчали цей твір поряд з науковими працями.
Банальність злочину з метою пограбування у Достоєвського переходить в категорію ідеологічного злочину: студент Раскольніков, задовго до скоєного ним убивства, надрукував статтю – теоретичне обґрунтування і виправдання злочину в ім’я вищої, нібито розумної цілі.
Книжка була пророчою, бо появилась саме в час зародження в Росії політичних гуртків і партій, які виправдовували убивство одних „в ім’я щастя” інших людей. Романіст їх назвав бісами.
В революційних умах Робесп’єра і Марата такі думки постійно крутилися: вони готові були пожертвувати життям тисяч людей – „задля щастя мільйонів”. Вони перекреслювали євангельське милосердя, що вимагало рятування одного чоловіка з ризиком для життя сотень...
Ці суперечки бродили в умах російських різночинців. Бєлінський у листі до Боткіна міркував ще рішучіше і одвертіше: він виправдовував смерть мільйонів, аби та смерть пробудила і струснула спокій, тобто революціонізувала решту людей...
Ми народилися в полоні ідеології. Те нашестя ідеології почалося ще на початку ХХ ст.. Людям здавалося, що то ширяться ідеї соціяльної справедливости. Поки ідеологія як підміна релігії крутилася у колах гордих грамотіїв і владолюбців, до неї ставилися, як до минущої моди. Коли ідеологія насильства закріпилася, як нова влада – люди раптом прокинулися в полум’ї братовбивчої війни, торжествуючого беззаконня і духовного спустошення. Офіційно проголошена політика червоного терору закріпила нову владу – владу тотального страху і беззастережного послуху. Загальнообов’язкова, як мобілізація, ідеологія почала апелювати до маси, переступаючи через особистість як витвір тисячолітньої релігійної культури.
Мета релігії – створити особистість, яка б знайшла Бога і Закон, через який не переступить. Мета ідеології – підкорити людину і зробити її слухняним виконавцем волі вождя. Залякана людина не сміє чинити опір і не сміє казати вголос, що воля вождя – беззаконна і злочинна, бо закликає вбивати і йти вперед по трупах братів.
Тоталітарна ідеологія комунізму, як епідемія, пішла по світу. Запанування над світом – її мета. Використання усіх засобів, у тому числі найзлочинніших і найпідступніших – її методи, її ціль - „щастя майбутніх поколінь”.
Тоталітаризм ХХ ст. знищив сто мільйонів людей, а знівечив життя сотням мільйонів. Ми народилися в полоні. Хто втікав з цього полону? Хто чинив опір? Хто захищався і захищав? Хто рятував ближнього? Хто рятував душу? Зрозуміймо, що в полоні і зараз тисячі і тисячі людей. Пам’ятаймо: перебування в полоні не є життям. Історія починається там, де починається боротьба, опір і втеча з полону.
На цій і подібній літературі виріс Ленін, який поставив насильство і ліквідацію заможних клясів на практичну основу, а науку любови до ближнього замінив принципом класової ненависти. Його вчитель Маркс був філософом у тому розумінні, що він запропонував філософію дії – на ґрунті класової боротьби. Досі, казав він, філософи тільки пояснювали світ, а вся справа в тому, щоб його змінити.
Колись ми сотні разів з захватом цитували це амбітне висловлювання, не розуміючи, яка то бомба сповільненої дії.
Згадаймо, що серед найзухваліших міркувань великого нігіліста Фрідріха Ніцше нічого подібного не знайдете. Навпаки, він дуже гостро висловився проти тих, що надумали б застосувати його вчення на практиці. Саме тому нема підстав притягувати його ім’я до злочинів расизму.
Чи є підстави притягувати Маркса до злочинів комунізму, незрівнянно маштабніших за злочини нацизму?
Чи є підстави притягувати Леніна до прямих злочинів, коли ліквідація кляс ним проводилися буквально, як фізична ліквідація людей?
Чи є підстави звинувачувати Сталіна за практичне проведення ліквідації мільйонів громадян – за участю інших громадян?
І, нарешті, чи треба притягати до кримінальної відповідальности сьогоднішніх комуністів, які або були прямими співучасниками сталінських убивств, або продовжують нині ту саму демагогію про „щастя трудящих” і виправдання злочину в ім’я „високих” цілей?
Усім відомо, що Гітлер був уважним учнем Леніна, і успіхи большевицького терору голодом його окрилювали. Відомо також, що він розраховував, що на тлі колосальної сталінської душогубки і ґулаґів його злочини воєнного часу будуть непоміченими, бо „війна є війна”.
Усі ці питання потребують ретельного вивчення істориків і юристів. Очевидно, нам не уникнути ІІ Міжнародного судового процесу за прикладом Нюрнберзького, але серйознішого в юридичному і моральному пляні. Адже там усі розуміли, що судять переважно воєнних злочинців, і тільки тих, що зазнали поразки у війні. Жодні матеріяли про аналогічні злочини комуністів не розглядалися. Більше того, російські винахідники концлаґерів судили німецьких по суті за те, що ті неправильно використали їхній винахід і зпотворили добру ідею.
Звичайно, весь світ, де була свобода слова, знав про маргінальне значення Нюрнберзького процесу, і розумів, що злочинці сидять поряд зі суддями і приховують тайну своїх власних злочинів.
Усі тоді розуміли, що західні судді є юристами, а совєтські судді є воєнними прокурорами, які навіть не вислуховують, а викривають противника, а заодно і лібералізм західніх демократів.
В результаті ми мали не тільки факт, що нацистський лаґер Бухенвальд „сталінські визволителі” зберегли і значно розширили, частково зберігши і континґент в’язнів, про що на ТБ розповів очевидець – англієць. Ми мали ще голосну на весь світ пісню:
Слушайте, слушайте со всех сторон:
Это раздается в Бухенвальде
Колокольный звон! колокольный звон!
Той цинізм тріюмфував, аж поки не вилізло шило з мішка: учень Хрущов викрив свого вчителя та назвав його великим злочинцем, а останній секретар ЦК КПСС Горбачов змушений був признатися до злочинів комунізму, котрі були відомі на Заході, зокрема до душогубств у Катині.
А шило ідеологічне почало виходити ще в 60-ті роки, коли російський філософ Юрій Карякін написав книжку „Дуель Маркса і Достоєвського”, в якій доказував, що мета тільки маскує засоби, а насправді злочинні засоби є злочином, який не має виправдання.
Ми, шістдесятники, сприйняли це як реабілітацію добра, а також початок критики основ. Усі чули про страхітливі жертви комунізму, який задля „щастя усього людства” убивав десятки мільйонів людей віком від 20 до 50 років, а також старців і дітей, просто щоб підтримувати в суспільстві рівень страху.
Нині ясно, що ідеологія тоталітаризму є злочинною, бо вона руйнує особу і виправдовує беззаконні вбивства.
Але по-старому засуджується тільки ідеологія нацизму, який був лишень апендиксом в порівнянні з монстром комунізму, що отруїв моральну атмосферу ХХ століття системою примусової лжі і терору та приховуваних убивств.
Насправді, не було сенсу їх приховувати, бо вони запрограмовані теорією клясової боротьби і диктатурою партії, абсолютно безвідповідальної перед народом і перед історією.
Безвідповідальність написана прямо на чолі комуністів, що звикли усе ХХ століття до неосудности, несамовитости й безкарности. Але згадаймо, що саме така темна свідомість була мотивацією Раскольникова, коли він готував свій злочин. Комунізм та його ідеологія – це злочин без кари.

 
Наші Друзі: Новини Львова