Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Есе

/Примирення/ почалося в 1944

Переглядів: 2750
Додано: 07.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Євген СВЕРСТЮК
“Примирення” почалося в 1944

“В 1944 р. з румунського фронту совєти зняли 2 дивізії і кинули прочісувати ліс. Обстрілювали з мінометів. Куди подінешся? Я впав у болоті поміж купини і там лежав, прикрившись травою. Так і лежав у воді, лицем догори, щоб хоч трохи бачити, що діється навколо. А ворог наближувався. Я вже чув, як кричали: “Вперьод, за Родіну! Бандьора, здавайся!”. Я в цей час думками був з Богом. І перед собою бачив Ісуса Христа. І Матір Божу... І єдине, що я просив Бога, щоб Він мене врятував. І саме в той час мене щось копнуло в ногу. Я почув голос: “Бандьора, спрячь ногу”... (Зі спогадів учасника УПА Мелетія Семенюка про УПА і про зустрічі в лагері з Митрополитом Йосифом Сліпим)
Отже, примирення почалося вже в 1944 році, коли солдатів з фронту кинули проти загонів УПА...
Що українські повстанці не бачили у фронтовому солдатові свого ворога, це зрозуміло: солдат підневільний. Окрім того, тим солдатом може бути твій брат чи сусід, якого мобілізували вчора, а сьогодні – на фронт. Інша справа – енкаведисти, політруки, загони карателів.
А от чи бачили фронтові солдати свого ворога в повстанцях – це вимагає пояснення.
“Бандьора – спрячь ногу” – це звучить як братня порада, бо ж за першим рядом буде йти другий...
Це може звучати і як грубий жарт. Це міг сказати і грузинський, і російський солдат. Але міг сказати хлопець з Вінниччини, якого інструктували проти “бандьор”, а потім, після прочісування очеретів, він вийде до своїх з грубим матом – щоб бути сердито-лояльним, як усі...
А міг бути і тертий фронтовик, сердитий, що “еті сволочи” гонять його в болото, як мисливського пса, щоб він там полював на такого, як сам.
“Бо вже коли “умирать за родину”, то принаймні ясно, де противник, окупант.
А коли ті повстанці теж проти окупантів, але й проти Сталіна і проти колгоспів, то хай собі Сталін з ними воює.
Я солдат, але не собака”.
Звичайно, якби побачили і донесли, то солдатові за “пособничество врагу” був би розстріл.
Але серед тих, кого щодня посилають на смерть, донощик трапляється рідко. Донощики труться в тилу, десь поближче до ідейного генерала Герасімова...
Добрий солдат взагалі не хоче убивати. Трус, мародер і стукач – той охоче стріляє там, де не страшно.
А добрий солдат воєю там, де страшно, але – треба і оборонятися, і йти в атаку...
Тепер – про наслідки цієї пригоди.
Звичайно, Мелетій Семенюк вийде після того прочісуння і залишиться при зброї. Але ніколи не буде він зопалу стріляти, щоб не влучити в того солдата, який порадив йому заховати ногу. Більше того, він усе життя буде розповідати, що і серед совєтів є добрі люди, і що вони такі самі люди, як і ми.
Що ж стосується солдата, то ким би він не був, чи хлопцем з Вінниччини, чи з Сибіру, він буде мовчати про свою підтримку бандерівця.
Але ніколи не підтримає мітинґових посіпак, а людям скаже:
“Я не знаю, як той генерал Герасімов воював, але точно знаю, що ми з ним з одного котелка не їли. І з одної каси не отримували.
Видно, йому є за що молоти те саме усі 60 років після війни. Це роблять або за грубі гроші, або вже в голові сидить такий органчик, що вічно повторює те саме.
То на те вже ради нема. А щодо бандерівців, то ми з ними не воювали, це я точно знаю.
А якщо вони воювали проти карателів і проти колгоспів і проти сталінщини, то ми їм потаємно співчували. І це я знаю точно.
Тільки ми поговорили про це в окопах, оглянулись, чи нема стукачів – і далі виконували наказ.
А вони то таки воювали за свою справу все життя. І от, нарешті, визнано, що вони мали рацію. Що вони все життя говорили правду, а ми або брехали, або мовчали.
Зате Герасімов від нашого імени говорив – говорив і досі говорить, і вже не зупиниться.
Тільки дивіться, який світ дурний, в якому ми живем.
Замість сказати йому його мовою: “Слыш, старик, наболтался – и хватит! Понял?” - то йому підсовують мікрофона, а тут він автоматично заводиться.
І дурням здається, що старі часи вертаються, що так треба.
Що треба? Каламутити воду? Сварити людей – в ім’я чого? Треба зупинити цю епідемію ненависти. Це хвороба!
Людиною треба бути – ось що треба.
Слава Богу, я це зрозумів ще тоді, 60 років тому, коли порадив тому воякові: “Бандьора, спрячь ногу”. Бо сьогодні я йому допоміг, а завтра він мені може допомогти. Таке життя... А колись, коли це називали “любов до ближнього”, то й люди добрішими були і до слова запрошували не дурня, а розумного, хто має Бога в душі.

 
Наші Друзі: Новини Львова