Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Внутрiшня свобода

Переглядів: 3451
Додано: 07.07.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
Євген СВЕРСТЮК
Внутрiшня свобода

Шевченко заговорив у «Кобзарі» про славу і волю. Але того не почули б, якби своїм життям і творчістю він не дав прикладу боротьби за волю і вміння бути вільним за будь-яких умов. Може навіть в тому духові волі загадка величезного впливу «Кобзаря» — такого впливу, якого досі ще не знала Україна. Про що б не писав поет, його слово розкріпачує і пробуджує духовні сили, як у того наймита:
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить…
Водночас «Кобзар» приваблював чуттям міри, лаконізмом форми й місткістю слова.
Всю славу козацьку
За словом єдиним
Переніс в убогу
Хату сироти.
«В обмеженні помітний майстер справжній», — казав старий Гете. «Великий Карл», як називали Брюллова в мистецьких колах Петербурга, за свідченням Т. Шевченка, поставив собі і своїм учням межі: євангельські теми і антична Греція, ще — середньовіччя. Інша справа, коли поет приймає накинуті йому межі. Пушкін піднявся на хвилях байронізму до оспівування свободи. Потім його літа (ще молоді) хилили «до суворої прози». Нарешті:
Невы державное теченье,
Береговой её гранит
Тут далеко не розженешся і глибоко не пірнеш. «Угодил же меня Господь родиться в России с умом и талантом!» — застогнав він упівголос.
Лермонтов — стогнав одверто: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ».
Усе це діялося «в часи фельдфебеля царя» в 30-ті роки ХІХ ст.
У зеніті своєї величі той цар запросив у гостину покривдженого французького журналіста Маркіза де Кюстіна, щоб допомогти йому зміцнити віру в принципи монархії. В оточенні російських шпигунів той здогадався, що тут воля його обмежена до апологетичних записок щодо побаченого і почутого з вірнопідданих уст.
Тоді його осінила думка: написане вільно і щиро треба ховати в халяви своїх чобіт, а перечитувати — уже в Парижі.
Якщо до такого можна привчити вільного француза за один тиждень, то як же легко привчати народжених у тій рабській країні, де життя і кріпаків, і панів контролюється імператором та його слугами на кожнім кроці, і то навіть у найглухішому закутку.
Тут уже не поет ставить собі межі — тут поетові ставлять межі. Для того існують вікові інституції. Цензурні комітети. Вірнопіддані журналісти. Поліційний контроль. Маршрутний лист пересування. Органи таємного стеження… Єдиний порятунок в тому, що інституції, як старі розтоптані чоботи, стають вільними і вже не дуже тиснуть.
Отже, в світі реґламентацій і заборон люди вхитряються жити, говорити й думати своє. Тільки ж та думка — як птаха з обскубаним пір’ям.
Окрім зовнішньої волі існує внутрішня воля, і та внутрішня воля вже не від влади. Вона — дар Божий. Тільки енерґія її чомусь так рідко проявляється в людях… У кожній людині закладено Божий дар свобідної волі, дар свобідного вибору. То головна засада християнської етики. На цьому ґрунтується відповідальність людини за свої вчинки. Обставини життя тільки зумовлюють той вибір, при належній моральній активності.
Внутрішня воля поета — теж дар Божий. То вже особливий дар, коли попри всю залежність від обставин, середовища, місця і часу людина почуває себе вільною і «нікого не боїться, окрім Бога».
Коли тиск обставин для неї не вирішальний. Коли спокуси її не діймають. Коли внутрішній голос у ній перемагає усіх сирен і вона залишається собою скрізь і всюди, як той діямант, в якому можна затемнити якусь грань, але не можна здеформувати його.

Вроджений вільним

Для Тараса змалку шукання стовпів, що підпирають небо, було важливішим, ніж шукання надійного кусня хліба.
Відомо, що поет був непримиренним до усякого внутрішнього рабства, до залежности людини від соціяльного стану, залежности від чужої волі. Рабській психології пасивности він протистояв завжди. В тодішньому Петербурзі було багато українців, які протиставлялися москалям навіть неприховано.
Але Шевченко чи не перший почав будити національну пам’ять і національну свідомість. Україна у нього
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
…тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже.
Звичайно, цензор викреслив «ворога»… Але яку внутрішню свободу треба мати, щоб це написати і подати до царської цензури! Шевченко згадує, що він писав своїх «кровожерних гайдамаків» у розкішних залах Академії мистецтв. Справді, це навіть важко собі уявити: животворити народне повстання… Місяцями жити цим духом і не помічати зовнішнього світу, в якому живеш — і то після недавнього викупу на волю!
В тім то й справа, що воля живе не після звільнення — вона вимагає простору і наповнення духом постійно і безупинно. Як тільки починається пристосування до обставин, людина вже опиняється в полоні обставин…
Із погляду жандармів поема «Сон» — «неслыханная дерзость». А з погляду вільного поета усі вони, герої сезону, просто не існують в тому світі, де «все йде, все минає, і краю немає». Принаймні у сні він може піднятися
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті,
немає там кари…
І з такої висоти усі їхні паради, поклони, чини і ранги просто смішні, і той придворний міраж мусить закінчитися сумним протверезінням. А от «цар волі, штемпом увінчаний», лицар посеред запеклих каторжників — то явище вічне:
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Звісно, такий сон в миколаївському Петербурзі ще нікому не снився… «Таке сниться тільки юродивим та п’яницям». Але навіть коли сниться юродивим, то вони нікому не розповідають і навіть самі собі не признаються. Нам не відомий у світовій літературі ще такий вільний, високий і віщий сон незахищеної людини посеред поліцаїв, донощиків і фарисеїв.
Той «Сон» прочитавши, вони були приголомшені. І небезпеку відчули навіть не в образах сну, а в тому духові свободи, що уневажнює імперські інституції як фальш, який розвіється, а правда мучеників таки залишиться.
Галерею мучеників у творах Шевченка того періоду доповнюють лицарі нескореного Кавказу. З ними єднаються також мученики за віру — проти ченців гадованих.
Мов кедр серед поля
Ливанського, у кайданах
Став Гус перед ними!
Тільки внутрішньо ві льний поет може піднятися над грішною землею, де велетні — в кайданах. І вершити переоцінку цінностей, узаконених на землі.
Микола Костомаров дуже точно передав те враження, яке справляли твори вільного поета, що заглянув по той бік видимого.
Найчастіше говорять про страх відповідальности. Але суть не в тому — суть у спробі духовного розкріпачення суспільства, суть у чаклунстві слова, яке кличе пізнати істину, і вона «зробить вас вільними».
Виходить, Кирило-Методіївське братство з тим гаслом євангельським було інспіроване вільним духом Шевченкової творчости!
Молодий поет знайшов в Україні товариство незаляканих людей у Березовій Рудці. Але то були ліберали за чаркою. Тепер він гуртує в Київі ідеалістів, шляхетних і вірних Україні. Жаден із них на слідстві не зізнався, хто їх насправді надихнув і з’єднав у братство.

Воля в неволі

«Жадна риса в моєму внутрішньому обличчі не змінилася».
Часто цей Шевченків вираз пояснюють як свідчення стійкости характеру і переконань. Насправді ж ідеться про щось істотніше: про висоту духу і природу таланту.
Висота духу не улягає впливам змінних вітрів. А глибокий талант залишається вірним собі. І навіть небажання засвоювати науку муштри свідчить не про впертість натури, а про самозахист того ж таланту. Засвоєння тієї науки було б початком переорієнтації і розміну — комусь на догоду. Нонконформізм — це теж заповіт на всі часи.
Вирок без терміну в москалі — Шевченко витримав стоїчно. Але дописка рукою царя «під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати» вдарила його в саме серце. Він вважав, що навіть сам сатана не міг би придумати гіршої кари…
Насправді тут були деякі розбіжності в розумінні. Звичайно, цар у своєму звичному стилі заборонив, щоб більше не могли з’явитися «карикатури» на нього. Він хотів, щоб «бувший художник» зайнявся своїм перевихованням. У поемі «Сон» зображено світ, позбавлений євангельського духу істини. Але тут цар не розумів нічого, окрім тих місць, що були відмічені для нього олівцем і стосувалися його. Він їх оцінив, як «неслыханную дерзость» — і відреаґував.
Для природженого Поета і Митця писати і малювати означало жити, реалізовувати Свою творчу волю, Божий дар.
Для фельдфебеля-царя, вихованого змалку в російській традиції, головна думка була
О отечестві,..
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
Заборонити Миколі писати і малювати — все одно що заборонити грати на арфі. Ні він сам, ні його оточення, ні губернатори і начальники гарнізонів не розуміли, що значить насправді для митця така заборона. Особисто ж сам поет вважав її настільки протиприродною, що в перші ж місяці наче забув її і клопочеться про дозвіл малювати та заводить собі захалявну книжечку для віршів.
Неясність царської заборони виявилася вже при першій необхідності використати художника в Аральській експедиції, яка мала велике державне значення.
Зловісним доносом прапорщика Ісаєва викликано новий арешт, допити і вже якнайсуворіший нагляд за «бувшим художником». І тут перед слідчим постає питання: як розцінювати писання, наприклад листів або «прошеній»… Тоді приходить уточнення: «дабы никаких возмутительных и пасквильных сочинений не исходило». Тобто справа передається на розсуд начальства… Чи порушувало начальство волю царя? Мабуть, ні. Тут треба врахувати тодішню дещо м’якшу манеру присудів, клопотань, послаблень, порівняно з совєтськими заборонами. З лагерного і засланського досвіду можу сказати, що приватне спілкування з офіцером нагляду виключалося. Не можна уявити, щоб совєтський капітан К. Герн переховував захалявні книжки піднаглядного, а якийсь офіцер радів, що матиме столичного домашнього вчителя для своїх дітей… Шевченко виніс свої поезії з каземату, заховані між листками Біблії, і ніхто не обмацував сторінки Святого Письма… Звичайно, тут був вияв великої відваги і ризику.
Про повісті й щоденник Шевченка треба говорити, як про речі напівдозволені. В ті часи в далеких східних губерніях багато що доручалося «на усмотрение начальства». А. Ускова згадує, що її чоловік, комендант Новопетровського укріплення, не міг би дозволити Шевченкові послаблень і приятельських стосунків, якби не отримав натяку від генерал-губернатора Перовського. Фактично Шевченкові від 1854 р. дозволено було писати російською мовою — під доглядом і цензурою офіцерів. За традицією російської бюрократії заборони йдуть в письмовій формі, а дозволи і послаблення — в усній…
«Здогади» радянських шевченкознавців про причини писання «інтимного щоденника» російською мовою йдуть від тенденції уподібнювати Шевченка до себе. Насправді, поет ще довго після звільнення, яке теж було напівофіційним, був готовий до чергового арешту, допитів і пояснень… Однак він не зробив жадного кроку, щоб маскувати свої твори під офіційну кон’юнктуру. А це вже було важко зрозуміти радянським літературознавцям,.. то вони такий крок зробили за нього — «добровільним вибором» російської мови…
Сьогодні повісті і щоденник Шевченка цікавлять нас передусім як документальні свідчення про людей і час. Вже Маріетта Шагінян переконливо пояснила причини, чому ці твори в контексті того часу не були належно оцінені. По-перше, їх було важко читати, вже через те, що на почерку автора позначалася атмосфера неволі. Літери нерівні, велика літера посередині слова, розділових знаків нема. По-друге, вони випадали зі стилю, здавалися старомодними. А сьогодні вони вражають нас тим духом свободи, що його передав поет у каторжних лещатах неволі. Вигадливі сюжети застаріли б, а правда факту зберігає цінність понадчасову. Хіба ми могли б уявити собі тодішню атмосферу ідеалізму Академії мистецтв і дивовижні метаморфози в житті кріпака, що раптом стає вільним художником? Вартість правдивих свідчень і в їх єдності з етосом, з чаром особи, до якої тягнуться добрі люди.
Ті повісті не раз видавалися і перевидавалися. У них також є дух свободи.
Після арештів 1847 року настане в українській літературі чорне десятиріччя. Зона мовчання. Ні нових імен, ні публікацій, ні рукописів.
Звичайно, коли набурмосений цар на балу оголосив: «Господа, седлайте коней. В Венгрии революция», то це було сигналом на всю імперію. Але ж у Київі, у Вінниці і Лохвиці цього не чули.
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Виходить, один тільки був вільний чоловік, який жив за всіх…
Його забрали в москалі. Йому призначили найсуворіший нагляд. Йому заборонили все. І коли за один тиждень, подолавши 2500 верст, фельдфебель доставив його з Пітера в Оренбург під розписку, там він уже за два дні — знов той самий!
На квартирі у земляків Ф. Лазаревського і С. Левицького відбулося нечуване дійство: Шевченко читає незнайомим «Сон», «Кавказ» та інші свої твори і за ніч споріднився з ними навіки.
Поки там офіцери розмірковували, що то за чоловік, якому заборонили писати, читати, малювати і все інше… Поки там його оформляли рядовим 3-ї роти, той заборонений поет влаштовує вперше в Оренбурзі український мистецький вечір, де всі співають, слухають, радіють і плачуть… І знов — братство!
Київський генерал-губернатор Бібіков видає секретні розпорядження про вилучення творів Шевченка, Костомарова, Куліша. Посилює нагляд за студентами університету, вилучає з продажу «Кобзар», нагадує про пильніший розшук матеріялів Кирило-Методіївського братства, пресі забороняється згадувати імена ув’язнених…
А рядовий під найсуворішим наглядом в Орській кріпості пише послання своїм соузникам:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Чорний антракт в українській літературі заповнить невсипущий поет, якого жаліли, оплакували і потроху забували. Він його заповнить своїми захалявними книжечками і повістями. Він його заповнить численними малюнками — всупереч царській забороні.
Після другого, особливо суворого арешту 1850 року, він буде надіятись, що його мережані сльозами думи «долетять коли-небудь в Україну і падуть, неначе роси, над землею». І не слава його цікавить, а жива душа, що
І може, Господи, мене
В своїй молитві пом’яне!
Княжна Репніна ніби вгадує те послання в Україну і пише в листі, що за нього моляться багато-багато.
Силою своєї любови і віри він потроху змінює обставини життя і змінює людей, яким доручений нагляд, так що вони починають йому допомагати. І то не в пристосуванні до вимог, а в захисті від «служби».
В останній період у творах Шевченка домінують мотиви прощення. Ті християнські мотиви були вже в «Гайдамаках». Вони були і в євангельському девізі братчиків: «Пізнайте істину, і вона зробить вас вільними». Але в «Неофітах», у «Варнаку» і у «Відьмі» — то вже наука внутрішнього звільнення і очищення. Наука ставати не тільки над обставинами, а й понад собою. Тільки така висота може сприяти звільненню від пут і єднанню людей за законами Божими.
Не усім прихильникам поета імпонувала така наука, але всім імпонувала внутрішня свобода і щирість його слова.
Заслуговує на окрему книгу містерія того слова понад часом і простором. Безкінечні баталії і в ХІХ, і особливо ХХ ст. відбувалися на полі свободи слова… Забороненого Шевченка шанували свої і чужі. Боролися із цензурою його прихильники і просто прихильники принципу. Чомусь його націоналістичні твори гуртували різні народи. «Кавказ» розчулював суворих борців за волю Кавказу. «Посланіє» приймали близько до серця ті, що й не знали України. А на спів «Заповіту» знімали шапку й чужі. «Садок вишневий коло хати», мабуть, прийняли б або й впізнали б давні скити, що жили на берегах Дніпра.
Хулителі Шевченка схожі між собою, як п’ятаки. Хвалителі знаходять у нього кожен своє. Але містерія різноманітниться в часі і дихає свіжим вітром.
Старіють літературні стилі. Відходять в минуле теми, ідеї. Але дух внутрішньої свободи вічний. За словом Лесі Українки,
Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.

 
Наші Друзі: Новини Львова